Картинами весняної природи розпочинається й завершується твір. За допомогою цього прийому обрамлення автор надає романові оптимістичного звучання. Буянням весни у фіналі "Марії" письменник ще раз підкреслює абсурдність, злочинність смертей селян-трудівників, котрі є основою нації. Характерними для Самчукового твору є емоційно-духовні жести, що часто передаються в дусі фольклору (Марія "хмелиною в'ється", "співає, а голос її плаче", "гнулася лозою"). Внутрішні стани персонажів позначені складністю, неодномірністю, суперечливістю ("не личить йому ревіти, і несила втриматися", "не знає, де подіти радості", "молилася і сльози сипала", "як стояла, кинула все і побігла", "Марія плаче і сміється").
Найуживанішими тропами є в творі метафори, зокрема персоніфікації ("сонце весь час працювало"; "земля повертає боки"; "старе розлоге село заборсалося в садах, гаях, ярах"; "стрункі осички та берізки спинаються догори і там десь лагідно сюсюкаються"), порівняння ("похилені лани пшениці зводять спини, ніби ченці по довгій молитві"; "дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя"; "оченята горіли кусниками антрациту"; "сходилися на нараду кістяки з розчухраними головами, – вгрузлими безбарвними очима, вставали, ніби мертвяки з могил"; "летять птахами хмаринки і хмаринками птахи"). Розмаїттям відзначаються епітети: "зрадливий ліхтар", "патлаті бур'яни", "іржавий моріг", "скажений ідол", "сонне село", "крилатий жах", "неспокійне сяйво", "мертва церква", "колодязь тихий", "молоде сонце". Мовна тканина роману пересипана численними повторами, що додають фразам ритмічності, гнучкості й виразності: "...У тебе ж пісня яка, яка пісня!"; "Гримить пісня, плаче пісня, сміється пісня!"; "Очі олов'яні, очі сердиті"; "Кликав довго, кликав вперто"; "Льохи повні, засіки повні, обори повні"; "йшло літо, гриміло літо, літо співало переможний гімн життя на огидних руїнах злочинних доктрин". Автор часто вибудовує синонімічні ряди, вдається до градації ("дивилась у морок, у безмежну пітьму"; "витравлювані голодом, мором"; "вилазили немічні, вилазили охлялі"; "у церкві повно хліба, зібраного, зсипаного, вичавленого з земної утроби, вирваного з кулака-селюка, видушеного з живота ридаючої дитини"; "така ненависть втискається, така буря люті непокоїть кров"; "на село наліг смуток, відчай, плач"; "сонце любить його, опікає, огріває"). Окремі розділи твору орнаментовані подібними фразами, що посилюють ліричне звучання фрагментів: "Коли б не така земля, коли б тут голі скелі росли, коли б тут не було стільки сонця"; "Коли б не така земля, коли б голі скелі росли". Кільканадцять абзаців тексту, обрамлені цими поетичними сентенціями про приреченість України через свої багатства та щедроти на нищення сусідами, сприймаються як скорботні вірші.