Трагічна доля Марії (за романом Уласа Самчука "Марія")

...І перед нею помолюся Мов перед образом святим Тієї матері святої...

Т. Шевченко

Видатний український письменник Улас Самчук назвав свій роман ім'ям головної героїні — Марії. Образ героїні став образом-символом, втілюючи в собі страждання всіх матерів України. Недарма твір має красномовну присвяту: "Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932—1933".

Здається, Марія була народжена для щастя, бо ніби "...вся природа раділа народженню маленької дівчинки". А та з радістю та довірою сприймала навколишній світ. Дівчинка прагне жити, насолоджуватися життям.

Але вже в ранньому дитинстві Марія зустрілася з горем і бідою, які не покидатимуть її до кінця життя. Загинув у каменоломнях батько, з великого горя тяжко занедужала та померла мати. Марія повною мірою відчула на собі, яка вона гірка — сирітська доля. Але мала такий величезний заряд життєвої сили, енергії, що ні сирітство, ні тяжке наймитування не зламали її, — виросла красунею, веселою, працьовитою, її поважають у селі.

До Марії прийшло перше світле кохання. Але й тут доля послала їй тяжке випробування: її коханого Корнія аж на сім років забирають у матроси. Розлучаючись з ним, Марія присягається чекати милого, але не дотримала слова, вийшла заміж за Гната. "...Сама винна. Обіцяла і забула обіцянку, не чекала. Не вірила в любов, захотіла багатства. Покутуй". І довелося спокутувати тяжкий гріх, за який розплачувалася, живучи сім років з нелюбим чоловіком, втративши трьох дітей, народжених у шлюбі з ним.

Зрозумівши, що життя із Гнатом не принесе їй щастя, Марія йде на все, аби бути поруч з коханим Корнієм. Знехтувавши звичаями й традиціями, відкрито зустрічається з ним на вечорницях, а потім зважується на нечуваний у селі крок — розлучення з чоловіком. Розлучаючись, вона говорить: "Ти мучиш мене, Гнате! Сам Бог не хоче, щоб ми жили разом".

Поєднавшись з коханим, жінка відчула в собі радість, ніби тільки-но народилася на світ Божий і почала вільно жити.

Нелегким був початок її життя з Корнієм: довелося терпіти його брутальність, переборювати лінощі чоловіка, переживати злидні. Але лагідна вдача Марії, її терплячість, працелюбність, доброта створили чудо: під впливом дружини змінюється Корній, який, як і Марія, приростає до землі, починає відчувати насолоду від праці на ній, гордість, що вони на цій землі господарі, стає добрим батьком для їхніх дітей.

Доля посилає Марії ще одне випробування: згоріло її обійстя, підпалене Гнатом, але вона знайшла в собі сили впоратися і з цією бідою. Жінка не звинувачувала Гната, розуміючи, що на цей злочин його штовхнули відчай і безнадійна любов до неї.

Сумлінна, невсипуща праця на землі знов принесли у господу Марії достаток, впевненість, спокій, злагоду. Але прийшло на землю зло, яке передчував Гнат: "...на ближається дивна і страшна пора, коли все буде зруйноване, не зостанеться каменя на камені". Це зло не обійшло Марію. Гинуть її діти: на війні, від репресій, від голоду. Один із синів, Максим, гине від рук батька, який не витримав синівської наруги над найсвятішим. Відчуваючи свою скору смерть, іде помирати в поле зі старим псом Корній.

Помирає від голоду і сама Марія, яка виростила стільки хліба, що ним "можна прокормити цілу державу!.."

Розповідь про трагічну смерть Марії не може залишити читача байдужим, змушує замислитися: чи не є ця кінцівка пересторогою для живих — задумайтесь над долею України та її матерів!