Тема колективізації та голодомору в романі-хроніці У. Самчука "Марія" (2 варіант)

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!

В. Симоненко

Жнива 1933 року... На синьому тлі неба, засіяному іскорками сонця, вимальовується колоскова незчисленність, руда й рясна. Тихо притуляються колоски один до одного, колихаться легко, мило... На роботу наймано селян, які мали змогу працювати в полі. І раптом відкривається страшна картина людського горя, виснаження й безвиході. Робота в полі пригнічувала людей не тяжкістю, а жахом, що відкривався їхнім очам. Жниварка не могла працювати, бо всюди лежали мертві. їх так багато, хочеться втекти... Але куди? Скрізь в Україні таке лихо.

Документи та факти міжнародної наукової конференції засвідчили, що втрати українців становили у межах самої УРСР 5 млн людей. Великі голодомори, організовані більшовицькою системою в Україні протягом 1921—1923, 1932—1933, 1946—1947 років, здійснювалися руками місцевих керівників, які виконували директиви Москви. Голодомор був спрямований проти селянства, яке хотіли принести в жертву ефемерній ідеї побудови комунізму. Консул королівського посольства Італії в Москві Граденіго, доповідаючи своєму начальству 31 травня 1933 року, підкреслював, що в основі такої політики "є призначення остаточно зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців з жертвами від 10 до 1S мільйонів осіб... сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України..." З історії відомо також, що були несміливі, обережні спроби деяких лідерів українського партійного та радянського керівництва (В. Чубаря, М. Скрипника, Г. Петровського, О. Шліхтера) виступити проти таких планів хлібозаготівлі, але це особливо дратувало Сталіна, і їх було звинувачено у зриві кампанії, а на село були спрямовані сталінські опричники для виконання директив.

Спроби виступити проти насильницької колективізації та штучного голодомору траплялися також і серед письменників. До цієї теми зверталися Микола Куліш (п'єса "97"), В. Барка (роман "Жовтий князь"). У. Самчук теж написав роман, присвячений подіям 1933 року, але доля його твору склалася так, що друком він вийшов лише 1991 року.

Письменник пише правду про ті часи, і вона пройнята щирим співчуттям до людей, життя яких було брутально понівечено.

З перших сторінок роману простежується, як людина страждає від нестачі хліба: маленька Марія не усвідомлює, що померли батьки, вона хоче їсти, бо її забули нагодувати.

Шанобливе ставлення до хліба ми бачимо у дорослої Марії: вона розуміє, що повагу людей можна заробити лише працюючи, заробляючи собі кусень хліба, тому не дозволяє собі відпочивати, поки не досіяний лан: "М'яка рілля просить зерна... Земля не буде чекати, гріх заставляти чекати її".

Майбутній чоловік Марії Гнат, поважаючи землю, поле, хліб, вважає, що ступати по стерні треба тільки босою ногою, не можна топтати того, що виростили руки людини.

Працюючи на полі, вирощуючи хліб, стає людяним і Корній.

Ось так мирно жили на селі хлібороби, створювали собі добробут. Поки... Настала пора руйнації. До села прийшли ті, хто намагався поділити порівну чуже добро, знищити тих, хто невтомно працював — простих селян-хліборобів. їхню появу автор передає дуже виразно: "На возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки..." Справжні варвари, і разом з ними Максим, син Марії, тої жінки, яка все своє життя прожила біля землі.

Вражаючою картиною автор передає зустріч Корнія і Марії з більшовиками, що налетіли, мов дикі, на їхнє поле і відібрали хліб. Хлопці топтали ногами колосся, яке так дбайливо вирощували селяни.

Максим та його однодумці не любили землю, вони не жили на ній, але хотіли керувати тими, хто на ній працював, диктувати їм свої умови. І це призвело до жахливих наслідків: "...зерно дали в глевку землю і приволочили. Скиба злилася, і, як пригріло сонце, повіяв сухий східний вітер, затверділа і стала репатись. Ярина ледве вибилася з землі і пожовкла". Винуватими були звичайні селяни, які такого зроду не робили.

Такі дії свідчать про те, що влада не тільки не вміє працювати на-землі, а ще й не любить і не поважає людей праці, робить усе, аби принизити їх і примусити схилити ся перед силою. Це було правдою. Бо Україна була потрібна лише для того, щоб давати хліб. І байдуже було уряду, що там, на Україні, люди не бачать того хліба, пухнуть з голоду.

Байдуже було тому, що насправді не визнавався факт голодомору. Книга про Марію Уласа Самчука стала художнім свідком проти небаченого злочину, що вчинили над людьми. Це перший пам'ятник жертвам голодомору 1933 року, пам'ятник Матерям, що загинули голодною смертю.