"Марія" Уласа Самчука — роман-документ про геноцид українського народу (3 варіант)

Мабуть, немає більше жодної країни, в історії якої було б стільки "білих" плям, що лякають своєю жахливою чорнотою, скільки маємо їх в історії України. Одним з таких невідомих фактів нашої історії був голодомор 1932—33 років. Радянська історія старанно приховувала, а потім заперечувала факт голодомору — історичного страждання української нації, що був відомий всьому світові. Тому й не дивно, що роман Уласа Самчука "Марія", в якому правдиво відображені реальні події того жахливого часу, який, до речі, був написаний ще в 1933 році, коли була жива пам'ять про страшну біду, що спіткала наш народ, був заборонений майже шістдесят років і вийшов друком в Україні лише в 1991 році. Цей твір став першим художнім документом, що в мистецьких образах зафіксував небачений злочин проти цілого народу.

Правда про ті жахливі часи висловлена Уласом Самчуком щирим співчуттям до людей, життя яких була жорстоко поламане. Усталене, розмірене розумними традиціями і працею, життя подей праці було протиставлене недоречності, чужорідності тих новацій, які несла нова влада. Не знавши хліборобської справи, ніколи не працювавши, представники нової влади почали керувати тими, що з молоком матері впивали в себе любов до землі ї вміння працювати. Автор подає яскравий портрет представників нової влади, що керували на селі: "на возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі, волохаті груди, немиті лиця, чорні, брудні руки..." — дикі варвари, руки яких були брудними вже з самого початку.

Виконуючи план радянської влади, вони спочатку "...рвали, розкидати і топтали (покоси) кіньми...", потім вимагали від України "хлеба", вивозили його і встановлювали кордони між Росією і Україною, щоб хліб не повернувся до тих, хто своїм потом поливав його. А потім те зерно, що не вивезли, звалили в зернопункти, що ще зовсім недавно були церквами, а то й просто кинули під відкритим небом, під нещадними дощами і палким сонцем, де воно проростало і цвіло. І від цього зерна відганяли тих, хто його ростив, тих, хто просто хотів їсти, тих, чиї діти вмирали від голоду. А в той час, коли люди мерли від голоду, в хатах у таких, як Максим Перепутька, було гамірно, ситно й весело. І не брало їх за душу, що їхні батьки, брати й сестри вмирають через таких, як вони. І не лякало їх рідне село, що завмерло у зловісній тиші, в якій ні собака, ні птах не озивалися, бо їх вже поїли люди, намагаючись врятуватися. Але в плани радянської влади не входила велика кількість українців, тому вона "допомагала" тим, хто не хотів помирати, хто боровся зі смертю. А потім звинуватила в усьому сільських трудівників.

Правдивим відтворенням подій, співчуттям, що пронизує кожен рядок роману, трагічною і страшною кінцівкою Улас Самчук засуджує політику радянської влади, що спланувала жорстоке винищення українського народу, надто свідомого, тому непотрібного.