"Марія" Уласа Самчука — роман-документ про геноцид українського народу (1 варіант)

Улас Самчук — письменник справжнього епічного обдарування, письменник, який у своїй творчості втілив найбільш суттєві й визначальні риси доби революцій і голодування в Україні. Н притаманним йому загостреним відчуттям правди й справедливості він підняв свій голос на захист цілого покоління українського народу, покоління, вбиваного на війні, мученого голодом, "розкуркулюваного", силою гнаного до колективізації, позбавлюваного радості праці на землі, відчуття рідної домівки й тепла домашнього вогнища, арешті, настільки необхідного людині відчуття безпеки й затишку на рідній землі. Талант Уласа Самчука полягає в живописніші художнім прозовим словом сучасної йому української національної історії, і в цьому письменник сягнув більших вершин, ніж будь-хто інший.

Життя України протягом кількох десятиліть постає па сторінках роману навіть не як сучасний літопис, а як нехитра історія життя однієї української жінки, яка "коли не рахувати останніх трьох літ... зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів", наповнених радощами й стражданнями, піснями й працею, любов'ю і прощенням. Але життя Марії тісно пов'язане із життям усього народу, тому що колись її, сироту, прихистили чужі люди, подарували їй тепло затишного дому, силу вірити в добро, і вона корінням вросла у народне життя, у землю, на якій народилася, вона страждала й раділа разом з цією землею і цим народом. Народ цей, як ніякий інший уміє оспівувати працю на землі, вміє вирощувати врожай, вміє бути гордим і сильним. Можливо, тому саме його віками прагнуть пригнобити, знищити, викорінити.

Не будемо докладно розглядати специфіку образів Марії, Корнія, Гната та інших, зупинимося тільки на тих сторінках життя України, які так яскраво відтворює талановитий письменник Улас Самчук, не нав'язуючи своєму читачеві ніякої точки зору, а просто у точних деталях відтворюючи українську дійсність початку XX століття.

Роман Уласа Самчука "Марія" став першим в українській літературі художнім твором про примусову колективізацію, про так зване розкуркулювання справжніх хазяїнів землі, трудівників-хліборобів, про голодомор тридцять третього року. Роман був написаний того ж таки тридцять третього року, але читач побачив його не скоро, бо довгий час було прийнято оспівувати колективізацію як єднання селян у радісній спільній праці. Та. з роману цей процес постає зовсім інакше: "Не мав часу старий розважати. Скорше веди свої коні. Совєцька влада потребує їх. Думає Корній: "Вести? Як хто не поведе, буде післано вояків-червоноармійців, і не тільки заберуть коні, а і все, що вважатимуть за потрібне. Це не жарти. Що їм, таким шарпатюгам..." Для Корнія і Марії, як і для всього народу, настали роки безправ'я, можливо, ще страшніші за попередні. Відбиралося все, що тільки мали люди. Відбиралися плоди щоденної невтомної праці, останній кусень хліба, остання худоба — все вивозилося ненажерливою "совєцькою владою" кудись далеко, невідомо куди.

Зображуючи страждання людей, Улас Самчук вдається до досить символічної розгорнутої картини зображення долі коней-рисаків, закинених війною і революцією у степи: "І коні — карі, гніді (переважно гніді) — розходяться на всі сторони, тремтять від холоду, витягують шиї... Один, другий, багато горбиків. То лежать і спочивають вічним сном незнані воїни великої війни." Чи не схожа доля нещасних коней на долю людей, яких велика війна просто ламала, нищила, не залишаючи й пам'яті? І котилася ця війна далі Україною, немов шалене божевілля: "Крекотом потрясає планету страшний російський мужик. Земля України дуднить від тупоту орд революції. Крицевими дорогами у далечінь несуться поїзди. За обріями моргають заграви пожеж і розливаються сердиті рокоти гарматних передгромів", І що принесла ця заграва Україні? Безвладдя, сваволю безкінечних орд "революціонерів", які забирали силою все, що ще залишалося тільки в селянському господарстві. Смерті синів та чоловіків, втрату коханих, руйнування селянських родин, братовбиство... Чи принесли вони сподівану волю? Принесли щастя й добробут? Ні. Натомість наплодила революція таких перевертнів, Максим, про якого навіть мати Марія зі страхом думала: "Ох, які у нього очі! Дитино, дитино! Які в тебе очі! Червоні, а у батька твого сині були." І пішли ці "нові герої" трощити все навколо, а братів своїх власних гноїти по Сибірах, мучити голодом, вбивати власними руками.

Яким чином було створено голод в Україні у тридцять третьому роді? Як могло вигибнути з голоду населення такої плодючої землі? Кому це було потрібно й навіщо? Хто наказав вивезти із країни увесь хліб для "потреб революції"? Ми тепер уже не зможемо дати остаточної відповіді на це питання, але припускаємо, що населення вільнолюбивої землі просто таким чином було поставлене на коліна, а точніше, покладене на цвинтар, позбавлене голосу й волі. Мерли з голоду люди, цілими селами лежали по своїх хатах, разом зі своїми дітьми, своєю надією, поки панували скрізь свавільні максими, випещені в барвах революції, позбавлені совісті й людських почуттів.

Страшна картина життя в Україні постає на сторінках роману Самчука "Марія", картина нищення нації. І тому пророчо й зболено звучать наприкінці твору слова Гната, який став ченцем: "Слово моє, — казав він, — не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі... Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плювали на матір свою!.." Це справжнє звертання до майбутнього покоління, тобто до нас, щоб стали справжніми людьми, щоб берегли свою землю, свою матір від плюндрування й знищення, не допустили більше такого страшного геноциду проти себе.