Гуманістичний пафос новели Л. Пономаренко "Гер переможений"

Любов Пономаренко — сучасна українська письменниця-новелістка. Герої її творів — звичайні люди, а кожен твір переплаканий і пережитий нею. Головне для автора — життя з його глибинками і широтами, з добром і злом. Саме зло і жорстокість інколи можуть бути невиправданими, а милосердя таким потрібним.

У художньому творі "Гер переможений" авторка глибоко і тонко передала боротьбу жорстокості і милосердя, вмістивши трагедію людського серця на двох сторінках.

Закінчилася страшна, безжальна війна, радянський солдат-переможець пройшов тяжкий шлях до перемоги, яка сповістила весь світ 9 травня 1945 року про довгоочікуваний мир. Ворог завдав багато лиха нашому народові. О. Довженко написав в "Щоденнику" вразливі спогади: "Україна поруйнована, як ні одна країна в світі...Чи мали ми право ненавидіти тих, хто це зробив? Безумовно!"

Але часто люди сприймають ті страшні події тільки під одним кутом — очима наших співвітчизників, забуваючи, що по тій бік були такі самі добрі та працьовиті люди. Вони, на жаль, були жертвами амбіцій політиків, які вели боротьбу за перерозподіл світу.

Перед читачем постають післявоєнні роки, полонені німці зводили будинки в одному зі зруйнованих війною місті. Вони ненавиділи і місто, і його жителів, і будинки, але тільки до того часу, поки не бачили створіння своїх рук. Тоді їхні серця оживали, ставали чутливими до жорстокого світу. Полонені були вдячні вдовам, які приносили їм то старий піджак, то варену картоплю, були вдячні навіть охоронцям за цигарки. Поступово ненависть змінилася милосердям!

Особливо серед полонених виділявся Фрідріх — беззахисний, слабкий і дуже хворий. Як не дивно, він не втратив шанобливого ставлення до прекрасного, витонченого, любив працювати на землі — сіяв, вирощував. Одного дня Фрідріх "...скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки". Він дуже любив дітей, саджав їх на коліна та співав їм пісень.

Найдорожчим скарбом для нього була фотографія "двох дівчаток у білих сукеньках і білих черевичках". Полонений німець із захопленням показував її всім, а потім обережно ховав в рукавицю.

Діти не розуміли Фрідріха, жорстоко ставилися до полонених. Вони знищили грядку, де вмілими руками були посаджені Фрідріха квіти, кидали в нього каміння, "...зробили з паличок хрест, зв'язали його травою і поставили на грядці".

Страждання полоненого німця обірвалося одного зимового ранку, він повісився, "його знайшли під стіною барака..." Чому він так вчинив? На це питання є багато відповідей. Життя само підбило підсумок: раптом серед грудня зацвіла посіяна ним квітка як символ любові, вона розтопила кригу ненависті до переможеного ворога.

Минуло півстоліття, а будинки, які зводили німці, стояли й були дуже теплими та міцними. Оповідач новели — дівчинка, а згодом — жінка похилого віку розповіла, що її син вирішив повісити полицю, взяв у руки дриль, яка раптом шурхнула в стіну. Коли вибили цеглину, то побачили стару рукавицю! А в ній — довоєнне фото тих самих Дівчаток у білих сукеньках...

Любов Пономаренко своєю новелою прагне закріпити в свідомості читача біблійні істини: любов покриває багато гріхів, бо ніколи вона не перестає жити в серцях людей.