Бачив життя до останнього
дна сотнями ран!
Євген Плужник
Серед тих, кому судилося "Розстріляне Безсмертя", постає талановитий поет Євген Плужник. Доля подарувала йому всього 38 років (1898-1936). Тяжко хворий на сухоти, він був заарештований і засланий до концтабору на Соловки, там і помер.
Скільки їх, молодих, талановитих, люблячих світ і життя, розтоптав чобіт сталінських інквізицій?! Особливих провин не шукали, варто було лише потрапити у сіті людоловів. З особливою ретельністю полювали на опозиційний талановитий світ мистецтва, на духовну еліту з її життєтворчим духом.
Євген Плужник — людина з вершин незвичайного таланту, тихої вдачі, стриманий, навіть обережний. Тримався незалежно, і цього було досить...
Він не був "ворогом народу", ворогом радянського ладу. Плужник намагався його зрозуміти, осмислити, "...бачив життя... сотнями рані.." Його твори стали вираженням правди й совісті. Хто ще міг так щиро ввірити себе сучасникам?
Суди мене судом твоїм суворим,
Сучаснику! — Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання...
Поет переконаний, що зрозуміють його:
І пізній сум, і радість передчасну, —
Їм промовлятиме моя спокійна щирість.
Отже, саме "спокійна щирість" була основою його світобачення та світосприйняття, яку не могли пробачити йому, коли у 20-ті роки почалися в Україні судово-політичні процеси.
Читаєш чисті й проникливі рядки поета і розумієш, що світ його душі міститься у душі багатостраждального українського народу:
Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля...
Мій народе! Темний і босий!
Хай святиться твоє ім'я
Вражає глибина думок і почуттів Є. Плужника. Життєву науку він пізнає
у природі:
Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі...
...Вір і наслідуй.
Вічність природи, Всесвіту навіває філософські роздуми про вічність і незнищенність краси:
...Я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі...
Життєву даль йому відкривали "...пелюстки вуст дитячих", чиста душа, перша зустріч і любов. У найскрутніші хвилини втоми і зневір'я звертався до Т. Г. Шевченка, у нього поет черпав сили:
І знову в серці відчуваю мир я
І тихий голос радісних надій.
Отже, прагнення миру і радісні надії були йому так необхідні Поезія Є. Плужника, як і його життя, адресована суспільству. Задля майбутнього суспільства він здатний на самопожертву:
Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий І весь в крові!
— Це нічого, що я, мов гній, —
Під посіви твої нові!
Ця жертовність життєстверджуюча: "Бо ось вірю і зросту колись". Вийшовши з народних витоків, страждаючи за народ, останнім шматком хліба ділячись із сусідськими дітьми у голодному 1933-му, Є. Плужник увійшов у безсмертя, вірячи у торжество добра:
Зійде колись велетенський посів
Тишею вірних днів!