Євген Плужник: власний погляд на навколишній світ
Бачив життя до останнього
дна сотнями ран!
Євген Плужник
Серед тих, кому судилося "Розстріляне Безсмертя" постає талановитий поет Євген Плужник. Доля подарувала йому всього 38 літ (1898-1936). Тяжко хворий на сухоти, він був заарештований і зісланий до концтабору на Соловки, там і помер.
Скільки їх, молодих, талановитих, люблячих світ і життя, розтоптав чобіт сталінських інквізицій?! Особливих провин не шукали, варто було лише потрапити у сіті людоловів. З особливою ретельністю полювали на опозиційний талановитий світ мистецтва, на духовну еліту з її життєтворчим духом.
Євген Плужник — людина із вершин незвичайного таланту, тихої вдачі, стриманий, навіть обережний. Тримався незалежно, і цього було досить...
Він не був "ворогом народу", ворогом радянського ладу. Плужник намагався його зрозуміти, осмислити, "...бачив життя... сотнями ран!.." Його твори стали вираженням правди і совісті. Хто ще міг так щиро ввірити себе сучасникам?
Суди мене судом твоїм суворим,
Сучаснику! — Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання...
Поет переконаний, що зрозуміють його:
І пізній сум, і радість передчасну, —
Їм промовлятиме моя спокійна щирість.
Отже, саме "спокійна щирість" була основою його світобачення та світосприйняття, яку не могли пробачити йому, коли у 20-ті роки почалися в Україні судово-політичні процеси.
Читаєш чисті і проникливі рядки поета і розумієш, що світ його душі міститься у душі багатостраждального українського народу:
Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля...
Мій народе! Темний і босий!
Хай святиться твоє ім'я!
Вражає глибина думок і почуттів Є. Плужника. Життєву науку він пізнає у природі:
Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі...
...Вір і наслідуй.
Вічність природи, Всесвіту навіває філософські роздуми про вічність і незнищенність краси:
...Я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі...
Життєву даль йому відкривали "...пелюстки вуст дитячих", чиста душа, перша зустріч і любов. У найскрутніші хвилини втоми і зневір'я звертався до Т. Г. Шевченка, у нього поет черпав сили:
І знову в серці відчуваю мир я
І тихий голос радісних надій.
Отже, прагнення миру і радісні надії були йому так необхідні! Поезія Є. Плужника, як і його життя, адресована суспільству. Задля майбутнього суспільства він здатний на самопожертву:
Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
— Це нічого, що я, мов гній, —
Під посіви твої нові!
Ця жертовність життєстверджуюча: "Бо ось вірю і зросту колись". Вийшовши з народних витоків, страждаючи за народ, останнім шматком хліба ділячись із сусідськими дітьми у голодному 1933, Є. Плужник увійшов у безсмертя, вірячи у торжество добра:
Зійде колись велетенський посів
Тишею вірних днів!