Інколи, живучи між людей, ми не знаходимо такої втіхи і відради, такої моральної насолоди, яку дає нам природа. Природа — каша колиска, вона дарує нам можливість жити. Тому наш святий обов'язок — любити її, розуміти, вболівати за неї. Життя людини і матері-природи — це вічна тема в мистецтві. Останнє століття вона стала проблемою, бо все частіше й частіше порушується гармонія між людиною і природою. Ця проблема в двадцятому столітті дуже гостро піднімалась багатьма українськими письменниками. Кожен з них відтворював природу по-різному, але всі вони ставали на її захист, виступали проти її винищувачів.
Проблему гармонійної єдності людини і природи піднімає і Борис Олійник у своїй поемі-казці "Крило". У цьому творі поет оригінально і своєрідно підходить до проблеми взаємовідносин між людиною і природою, між людиною і її високою мрією, духовним здоров'ям і обмеженістю, навіть звироднілістю деяких представників людського роду.
Читаючи поезію Б. Олійника, ми розкриваємося назустріч покинутому журавлику "з перебитим у лікті крилом", жаліємо його, співчуваємо, проникаємося найкращими, найтеплішими почуттями до звичайного хлопця, що мав щиру відкриту душу і не дав загинути птаху. Хлопець дав притулок журавлику, виходив його. Настала повна гармонія людини і природи, невіддільних одне від одного. Хлопець і журавлик так заприязнилися, що птах навчив свого рятівника літати, і "зорі їм ховалися під крила, і так обом їм хороше було".
Але якби у світі всі люди були такими добрими, як цей хлопець, не було б проблеми взаємовідносин між людиною і природою, не постала б у двадцятому столітті так гостро екологічна проблема, проблема збереження природи, багатьох видів її рослинного і тваринного світу. Журавлика вбиває заздрісний сусід. Але немає в нашому законі таких кодексів, які б містили покарання тим, хто посягає на природу, хто винищує її, забруднює, тим, хто чинить зло духовному світові людини:
Ти ж найсвятіше — небо, дядьку, вбив.
А це вже вище від людського суду.
Хіба що совістю тебе скарать?
Поет переконує нас, що всяке посягання на злагоду в природі, на людську мрію бачити височінь ясного неба, обертається карою для самого руйнівника, адже, піднімаючи руку на природу, він замахується на самого себе.
Ницість і здрібнілість того, хто посягнув на світлу людську мрію і сподівання, поет протиставляє багатству внутрішнього світу того, хто небайдужий до природи. Автор показує, наскільки великим горем для людини є втрата мрії, порушення гармонії: юнак від болю і зажури передчасно посивів, смерть журавлика він сприйняв як власну трагедію:
Юний...сивий чоловік німо плакав
З перебитим у лікті крилом.
Борис Олійник дає нам простір для роздумів, залишаючи проблему гармонійної єдності людини й природи не розв'язаною.