Чіпка Варениченко — бунтар, борець проти соціальної неправди (4 варіант)

Життя — що стерняста нива:

Не пройдеш, ноги не вколовши.

П. Мирний

Панас Мирний —— один з найвидатніших письменників, продовжувач традицій Т. Шевченка, творець романів і повістей з народного життя. Роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" був одним із Перших зрілих творів П. Мирного, перша редакція якого — повість "Чіпка".

Чіпка і є головним героєм роману. У нього було тяжке дитинство. З матір'ю та бабусею він жив у маленькій хатині. Вихованням Чіпки займалася бабуся, бо матері доводилося працювати. Оришка дуже любила онука "і цяцьок йому надає, й іграшок яких там... а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє...". Коли Чіпка підріс, то йому так хотілося гратися з дітьми, але діти, його не приймали. Вони з нього глузували, щипали, били. "Виродок іде!" — кричали, побачивши Чіпку. Зі своїм дитячим горем хлопець горнеться до бабусі. А щоб якось розрадити онука, вона розповідає багато казок.

Ще малим Чіпка роздумував багато про Бога, про людей, про життя, про неправду, хоча повного розуміння цих слів він ще не знав. Отак Чіпка жив, ріс. Виростав у голоді, холоді. "Бог страшний злому, а Чіпка думав, що він добрий, а лихі люди його дратують. Вже з дитинства Чіпка виніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника.

У Чіпки була вразлива душа.. Коли йому виповнилося п'ятнадцять років — помирає бабуся. Він не міг змиритися зі смертю. "І від кого се? — запитувала його злякана думка. — Кажуть від Бога?.. Смерть від Бога?.. Невже це треба?.. А баба така добра була, до всіх добра... Де ж тоді правда?.." Після смерті бабусі великим авторитетом для Чіпки став дід Улас, від якого хлопець довідався про кріпацтво, а також про нещасливу долю батька. "Ні! Недобре зробив батько... Чому він їх (панів) не вирізав, не випалив?" У Чіпки вперше зародилася ненависть до панів, і він уже хотів їм помститися. У ті дні він багато думав і страждав. "Чому ж не скараєш злого — хай не карає доброго? І"—звертається вій до Бога. Зажурений був Чіпка і після того, коли дідуся забрали до пана Польського у двір, бо не було з ким і душу розважити, і порадитися. Він знову зазнав несправедливості, коли була відібрана земля. Чіпка чесно хоче працювати на своїй землі, але немає грошей, щоб дати чиновнику, хабара. Саме в цю мить герой втратив віру в справедливість. Знову люта ненависть, тепер на всіх людей. "А все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди. .." Своє горе він починає топити в чарці.

Несподівана зустріч з Галею стала для Чіпки щастям. Одружившись, він ніжно любить її. Галя — "польова царівна". У порівнянні з ним — це частинка чогось милого, чистого, красивого, лагідного. Вона допомагає Чіпці на якийсь час повернутися до чесного життя. Його "сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м'якшала". Але в нерівній боротьбі проти "кам'яної стіни" Чіпка виявився переможеним. Пани вкрали в нього золоту надію служити народові, усунули від участі в роботі земства. І Чіпка знову потрапляє на шлях розбою та грабунку. Відірвавшись від народу, він стає звичайним розбійником, "страшним чоловіком". П'ючи та гуляючи, підібрав Чіпка собі товариство п'яниць та злодіїв. Ні Мотря, ні Галя не змогли-відвернути його від розбійників. І ось останній злочин. Мотря не змогла бути байдужою. Довідавшись від дівчинки, що Чіпка порізав "усю Хоменкову сім'ю", вона заявила у волость. А Галя "як глянула на Чіпку, що з скрученими руками стояв і понуро у землю дивився, як угляділа об'юшену кров'ю дівчинку. "Так оце та правда?! Оце вона!"—скрикнула не своїм голосом". І не в змозі винести останнього злочину чоловіка, вона накладала на себе руки.

Зі своїй вини Чіпка загубив матір, дружину та друзів. І тільки за інших умов у суспільстві такі люди, як Чіпка, зможуть знайти своє місце в житті і своїм природним обдаруванням принести велику користь. Та для цього слід змінити лад. "Коли б можна, — увесь би цей світ виполонив, а виростив новий.. . Тоді б, може, й правда настала!.."—у цих словах Чіпки і розкривається головна думка роману. А народна мудрість говорить:

Життя, кажуть, прожити —

Не поле перейти.