Засудили Ганну... (за оповіданням Юрія Мушкетика "Суд")
"Основним має бути показ народного життя, — виклав Ю. Мушкетик в одному з інтерв'ю власне творче кредо. — У творі повинна буди ідея. Не обов'язково ідеологія, як за радянських часів, — це може бути просто думка, щось повчальне". Цього принципу він дотримується в усіх своїх творах. Звідси й типовий для його творів чіткий розподіл на позитивних і негативних героїв (що зовсім не виключає психологізму), які, зазвичай, постають носіями двох різних морально-етичних принципів.
Яскраво змальовано таке протиставлення і в оповіданні "Суд", що вважається однією з перлин малого прозаїчного жанру, в якому йдеться про трагічне становище нашого народу в умовах волюнтаристського, командно-бюрократичного управління державою. З одного боку ми бачимо Ганну Розсоху, з іншого — Устима Рукавицю та Йосипа Шило. Ю. Мушкетик завжди намагається зобразити найтиповіших персонажів та типові події.
Образ Ганни — це образ типової колгоспниці тих часів, але не тільки. Якщо навіть просто перелічити її чеснот, можна побачити, що в її образі втілилися кращі риси трудового народу. Ганна "в роботі з дитинства, не любила безділля, любила роботу всіляку, і переробила її гибель — домашньої і колгоспної. Робота йшла їй до рук, вона вела її з піснею, звичайно, поки співалося, поки не насунуло на неї усе оте чорне, поламало, понівечило". Ганна завжди самозречено працювала, але не мала ані достатку, ані подяки від голови колгоспу. Під час голодомору вона втратила дитину, чоловік і молодший син загинули на війні, та Ганна не скаржилася, а намагалася працювати далі, доки мала сили. "Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звідки взятися тій красі в завжди зніченій нестатками душі! А от же жило там щось таке, що підмальовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим".
Образ Ганни схожий на шевченківські жіночі портрети, а її праця в колгоспі надто нагадує панщину. З історії відомо, що селяни у сталінські часи не мали паспортів, отже не мали змоги поїхати з села за власним бажанням. А закони, спрямовані проти "дармоїдства" змушували людей виконувати певні норми ("трудодні"), що виявилися не під силу хворій жінці, що вже витратила всі сили на працю і боротьбу за виживання. Саме за це Ганну й судять: вона не виробила мінімуму трудоднів, а наявність серйозних причин нікого не цікавить: "Вона подала до суду кілька довідок, але їй сказали, що за цими довідками зняти з неї працездатність не можна". Далі цей момент уточнюється: "її визнали непрацездатною лише частково, тобто рекомендували легші роботи. А хіба є у колгоспі роботи легші?" Ганна чесно намагалася відробити потрібне, але часом у неї не вистачало сил навіть дійти самій до села. Здавалося б, є свідки, є документи — та бюрократична машина судочинства не бажає їх брати до уваги.
А хто — судді? Не в самому суді, взагалі? Позов на Ганну подає голова колгоспу, який "узяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав у поле напідпитку". Він має й гірші риси: у оповіданні викривається його майже відверте шахрайство, що обурило Ганну чи не сильніше, ніж реальні втрати. Спочатку в неї забирають корову, ніби у борг за молоко, потім дивом вигодоване порося, вже зовсім безпідставно. Навіть з військкомату приходить підтвердження, що податки з неї стягнено неправильно, але такого визнання виявляється замало, бюрократична пастка не чіпляє "своїх": "...оскільки підсвинка вже немає, а війна скінчилася, то скінчилися й її пільги, підсвинка віднесено на рахунок майбутніх м'ясопоставок". Отака-от безглузда бюрократія: за поламану душу людини хтось отримує звичайне стягнення. "Відтоді настало запустіння у Ганниній душі й на подвір'ї — також".
Тут нема чому дивуватись, більший подив викликає те, що Ганна протрималася так довго. Звісно, коли людина втрачає бажання жити, й хвороби чіпляються більше. Приниження на суді — безпідставне й дике (бо ми знаємо, наскільки працьовитою була насправді Ганна) — відбирає у неї рештки сили, а вигляд ситих і задоволених життям кривдників, що випивають собі у павільйоні "Пиво-води", стає останньою краплею...
Але така розв'язка, на жаль, символічна, як уся історія: над покірними працівниками безкарно знущаються байдужі до людських доль черстві кар'єристи при владі, й саме вони виявляються життєздатні шими на той момент. Здається, що вони існують лише для того, щоб відбирати останні права у вже безправного народу. Вони втілюють найбездушнішу й найбрехливішу командно-бюрократичну систему, яку й засуджує автор у цьому оповіданні.