Лірика Андрія Малишка — це пісня душі

Знайомлячись з українською літературою та літературою інших країн і народів, я багато розмірковував над питанням, як і чому люди стають письменниками, поетами, драматургами. Зрештою, я дійшов висновку, що таємниця творчості назавжди залишиться таємницею, але деякі, якщо можна так сказати, критерії я все-таки визначив для себе. На мою думку, головним, що повинна мати людина, щоб стати літератором, є незвичайно загострене сприйняття дійсності і світу, відмінне від сприйняття інших людей. Усі ми, живучи у цьому світі, ходимо вулицями міста, дивимось на небо, бачимо захід сонця та світанки, спостерігаємо за природою, проте лише деякі з нас настільки глибоко переживають це спілкування з природою, пропускаючи його через саме своє серце, що створюють по тому прекрасну пейзажну лірику, тільки деякі знаходять необхідні слова та образи, щоб висловити своє захоплення величчю й красою стихії. Так само і з суспільними явищами. Я впевнений, що у страшні роки Вітчизняної війни не було жодного юнака чи чоловіка, який би не переживав, не гнівався через несправедливість цієї війни, не хвилювався б за долю своєї родини та долю країни, рідної землі. Але знову ж таки далеко не всі змогли передати жах боїв, біль розлуки і радість перемоги у простих, але таких хвилюючих словах...

Таким, як здалося мені після прочитання поезій, був Андрій Малишко. Його лірика уся позначена тією нескоримою та незмінною упродовж років любов'ю до природи, до життя, до людей і гострим, емоційним сприйняттям дійсності, яке у поєднанні із талантом, володінням художнім словом і робить людину справжнім поетом, митцем.

Талантом до поетизації, на перший погляд, буденних, звичайних речей пронизано вірш "Лист до гречки". Цікаво, що я навіть не одразу помітив, що це білий вірш — настільки вдало дібрані слова, настільки гармонійно та лірично звучить мелодія вірша, що не одразу й помітиш, що в ньому немає рим. Поет змальовує рідну природу, передаючи одночасно кольори, запахи, звуки, що оточують його, тож картина видається такою цілісною і живою, що в уяві читача починає навіть рухатись, жити своїм життям. Митець дякує батьківській ниві за те, що в трагічні роки голоду та війни допомагала людям вижити, підтримувала їх.

Андрій Малишко пройшов війну, тож у багатьох його творах ми зустрічаємо відповідні теми та образи. Старі люди кажуть, якщо людина була на війні, вона ніколи не забуде цього, їй довіку снитиметься клекіт бою й вибухи. Творчість допомагає вилити, висповідати свій біль, трохи полегшити його, наскільки це можливо. Війна у поезіях Андрія Малишка постає не героїчним явищем (як, наприклад, свого часу змальовували революцію "пролетарські" письменники: усюди вони бачили героїзм та боротьбу, забуваючи про трагедії окремих людей, безглуздість усього, що відбувається, понівечені долі молодих та старих), війна зіткана з окремих особистих трагедій, з біди звичайних людей. Мені здається, такою і має бути показана війна у літературі, бо вона є протиприродним явищем, антигуманним, за яку б ідею вона не велася. Крізь усю творчість Андрія Малишка проходить тема розлуки з коханою, цей мотив знаходимо, зокрема, у поезії "Ти мене накличешся ночами":

Нам не легко йти до свого дому

Через мертвих, через блиски грому,

Через ніч,— прожекторів мечі,

В битві, в сні, у підступах, в облозі.

Ти іще накличешся в тривозі

І навиглядаєшся вночі!

Цікавило й хвилювало поета і минуле народу: він створив цілий цикл "Запорожці", у поезії "Хмарина в небі голубім" звертається до теми долі Тараса Шевченка, автор навіть не називає Кобзаря на ім'я, але читач розуміє, про кого йдеться.

Якщо якимось одним словом характеризувати поезії Андрія Малишка, можна сказати, що його твори "живі", сповнені справжнього людського болю та радості, щирості та глибини почуття. Надзвичайно мелодійні, вірші Андрія Малишка ніби вилилися з душі поета і апелюють не до розуму читача, а так само до його душі, отак і складається у мистецтві слова діалог людських душ...