Євген Маланюк виразно автобіографічний поет. Кожен рядочок його творів пропущений крізь серце. Часто не розуміли, критикували його ідеї і різні висловлювання. Із виходом кожної нової збірки у читача утверджувався образ Маланюка як "гладіатора нещадних рим", завжди напруженого й похмурого, закованого в броню "тверезого варяга". І під цими латами важко було побачити людину, яка була дуже самотньою і беззахисною. Адже справді успішною в житті може бути тільки той, хто має в серці кохання і кого теж кохають. Визнання творчості може дати наснагу, різка критика викличе біль і злість, а ось упевненість у собі, віру у немарність життя дає справжнє кохання.
Поряд з Євгеном Маланюком ішли по життю такі жінки, яких він любив, які любили його, але в останню хвилину свого життя він був сам: нікому було подати склянку води, викликати лікаря, вислухати останнє "прости". Не було поряд любої дружини, сина, онука. Вони залишилися у згадках і віршах.
Тема сімейного щастя у поезії Маланюка розкривається неоднозначно:
І рай земний — сліпа пустеля...
Гнітючим небом — хатня стеля.
В іншому вірші, присвяченому дружині, поет звіряється:
Не таким воно нам уявлялось
По романах, по веснах, по снах.
Не склалося життя, як "бажалось", і провину за це Маланюк кладе й на себе, визначаючи, що був "поетом глухим, в музику власну заслуханим". Але ж були в його житті моменти, коли відступало в тінь власне "его", і тоді народжувалися твори, які стали зразком інтимної, навіть еротичної лірики:
- Реферати про життя та творчість Євгена Маланюка
- Що у творах Є. Маланюка означав Рим, а що Еллада? (та інші запитання)
Як іонійськая колона,
Рожевіє дівочий сніг,
Ховаючи опуклість лона
В лілеях рук, лілеях ніг.
Яке жіноче серце устояло б проти такого зізнання?
Єдина! Не ображу зором —
Двійник Мадонни на землі.
Ці рядки свідчать, що по природі своїй Маланюк був ліриком, але життєві обставини змусили поета повністю розкрити себе як "залізних імператора строф", а ліричні, інтимні почуття заховати глибоко в душу. Тільки на схилі літ відкрилося друге "я" поета. Із його особистості падолистом опали позолочені кільця кольчуги, яка досі його захищала, і на світ народилася своєрідна покора перед життям і перед невблаганною смертю. Поет відчуває прихід старості і зізнається:
Зо мною ангели не розмовляють більш.
Дух відлітає, тяжеліє тіло
І тягне до землі...
Він усвідомлює, що "Надходить час скоритися й примириться...", і тільки тепер розуміє, що ні перед ким не мусить виправдовуватися і соромитися своїх почуттів. Поет помічає, як "...Земля справляє з сонцем шлюби", "Як квіти родяться і як розплющують барвисті очі... Як пахнуть пестощі дівочі...", у ньому оживає закоханий у життя юнак:
Душа простором радісно говіє,
Я знов Гоген незнаного Таїті.
Можливо, на схилі життя поет зрозумів, що не треба було так довго задавлювати в собі той потужний ліричний струмінь, який іноді знаходив вихід через нагромадження "залізних строф". І може, не виникло б тоді щемливого почуття якоїсь неправильності прожитого життя: І все шукав, але не те, що треба. Все пізнавав, але недовідоме, І не зважав, що під зухвалим кроком Розтоптані лишались пелюстки.