Найголовніше для поета, на мою думку, мати щире, співчутливе серце, чутливе до страждання людей. Саме таке велике серце, що могло вміщувати горе багатьох, мав Богдан Лепкий.
Під час свого перебування у Кракові поет зустрів галицьких та буковинських емігрантів, що вирушали на чужину. В уяві його виник сумний образ журавлів-людей, що змушені шукати кращої долі в чужих землях:
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.
Кличуть: кру! кру! кру!
Невеселе і, мабуть, не таке вже й легке життя чекає їх за кордоном. Вони це знають:
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру..
Але бідні емігранти втікають від голоду і нужди, сподіваючись хоч якось покращити умови свого існування на чужині.
Скільки їх загине на цьому "безконечному шляху", скільки буде таких, що вже ніколи не побачать рідної землі?
Гине, гине в синіх хмарах
Слід по журавлях.
Глибокий сум за рідним краєм, невимовний біль через втрату Батьківщини сповнюють цей вірш, який став народною піснею. Ця пісня хвилює, надриває серце.