Втілення в образі Марусі Чурай моральної краси й таланту українського народу (за однойменним романом Ліни Костенко) (2 варіант)

Ця дівчина не просто так, Маруся

Це — голос наш!

Це — пісня!

Це — душа!

/ Маруся Чурай /

Маруся Чурай, автор багатьох пісень, що стали народними — дівчина з легенди. Навіть на запитання: чи справді вона існувала, немає однозначної відповіді. Деякі джерела підтверджують, що вона дійсно була: серед документів XV-XVІ століть знайдено її смертний вирок. Дехто ж її існування заперечує. Так чи інакше, але про Марусю складали легенди, про неї писали і письменники, і поети, і літературознавці. Складено навіть її приблизну біографію, згідно з якою Маруся Чурай народилася 1625 року в родині урядника Полтавського козацького полку і померла 1653 року від сухот.

Її коротке життя було красивим і трагічним. Вона була народжена для кохання, але воно й спричинилося до трагедії. у поетів завжди дуже чутливе серце — зрада коханого виявилась надто тяжким випробуванням для дівчини, вона отруїла Гриця, за що їй було винесено смертний вирок. Лише в останню хвилину надійшла звістка про помилування...

До образу Марусі Чурай зверталися у своїх творах Боровиковський, Руданський та Старицький. Котляревський використовував її пісні у "Наталці Полтавці".

Більше трьох століть образ Марусі продовжує хвилювати усіх, кому дороге наше минуле, "наша пісня, наша дума", хто відчуває поетичну душу українського народу.

До цього образу звертається і талановита поетеса Ліна Костенко.

Її поема починається з картини суду — з вершини страждань дівчини. Але не випадково не осуд, а співчуття викликає Маруся у більшості людей:

Злочинниця — а так би й зняв би шапку,

На смерть іде — а так би й поклонивсь.

Який же характер треба мати, щоб викликати у людей такі почуття?

Чураївна успадкувала від батька-козака благородну душу, від матері — прекрасний голос, та від усього українського народу — справжній талант, що зробив її співучою душею України. Її пісні співали закохані, з її піснями також йшли у бій. Дехто навіть був не в змозі повірити, звідки таке бралося:

Які там "Засвіт встали козаченьки"?

А цілий полк співає. Дивина

Це щось для дівки, сину, височенько.

Не вірю, щоб складала це вона. —

каже Бобренчиха, мати Гриця.

Взагалі протиставлення образів Марусі та Гриця, її кохання і причини особистої трагедії, спостерігається протягом майже усієї поеми.

В хаті Марусі панувала любов і взаємна повага, у Бобренків не вщухала лайка.

Маруся — вірна дочка свого батька, що загинув як герой, вона — вірна дочка свого співучого і героїчного народу:

... Усе, як є — дорога, явори,

Усе моє, все зветься — Україна.

Така краса висока і нетлінна,

Що хоч спинись і з Богом говори.

Саме в цьому криється таємниця її надзвичайної духовної сили, і саме тому її пісні надихають інших.

А Гриць — "він же Бобренко, він же не Чурай", він "від того кидавсь берега до того: любив достаток і любив пісні". Але, мабуть, пісні не змогли оживити його душу. Тому і виявився він здатним зрадити високу Марусину любов, кохання "що сягало хмар", обравши некраси ву, але заможню Галю, яку необов'язково було навіть любити. "Нерівня душ — це гірше, ніж майна".

так, обмежений Гриць був нерівнею співучій душі, він був не здатний її зрозуміти. Але це розуміли інші люди, що чули в піснях Марусі голос рідного краю і самі були спроможні мати високі почуття.

Навіть Богдан Хмельницький віддає наказ про її помилування не лише з огляду на заслуги її батька:

Що помагає не вгасити духа,

Як не співцями створені пісні?

Про наші битви — на папері голо,

Лише в піснях вогонь отой пашить.

Таку співачку покарать на горло, —

То це ж не що, а пісню задушить.

Чи може бути більшим визнання? Пісні Марусі Чурай стали своє-рідним духовним літописом України, цінністю, яку неможливо знищити, не знищивши значну частину душі усього народу. Хіба у справжніх людей, патріотів своєї Вітчизни, рука підніметься на таке?

Так ніжна дівчина, що жила високим коханням, стала легендою свого краю, його піснею, часточкою його історії.

І хоч багато різного було, і різні люди жили в Україні, справжнє обличчя нашої вітчизни творили такі Чураї, а не бобренки.

Великий той народ, який має таку історію, таких предків і таку пісню.