Невмирущість духу українського — роду в романі Ліни Костенко "Маруся Чурай"

Любов до України... Вона допомагала переборювати труднощі, вона надихала на неймовірні вчинки, була джерелом злетів та падінь. Під Шевченковим "я так люблю свою Україну убогу..." могли б підписатися сотні, тисячі, мільйони різних людей. І це не просто слова, адже любов до рідної землі народжується з першим подихом, який робить людина. А потім або росте, міцніє і стає невід'ємною часткою людської істоти, або засихає, чахне під впливом обставин, і тоді — "пустка замість серця".

Та хочеться згадувати тих, хто платив велику ціну за те, щоб тієї пустки не було. Це стосується й української поетеси Ліни Костенко, чиїм девізом в житті стало: "Поезія — рідна сестра моя. Правда людська — наша мати". Чесно і до останку поклялася вона служити їм обом і ніколи не порушила свою клятву.

Поезія Ліни Костенко вражає уболіванням за долю українського слова, культури, за долю українського народу. Важко знайти на історичних роздоріжжях ще таку трагічну долю, як та, що судилася українському народові. Де ще можна знайти такий народ, який зовсім донедавна не мав права на свою історію?! З гіркотою і болем сказав про це Олександр Довженко: "Єдина країна в світі, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема". З не меншим болем розповідає про це і Ліна Костенко у своєму романі "Маруся Чурай".

Мандрівний дяк-філософ, з яким зустрічається Маруся, йдучи на прощу до Києва, показує їй Украіну-рушу, місця, "де скрутили Наливайка і віддали на мученицьку смерть", де відбувалися битви, в яких прямо чи опосередковано вирішувалась доля багатьох народів, розповідає про зрадника Ярему Вишневецького. Ніби в кінокадрах пропливає перед читачем сплюндрована рідна земля від Полтави до Києва. Прочанам ніде переночувати — всюди згарища, пустка.

Разом із дяком та Марусею замислюємося і ми над недолею свого краю, бо ці руїни неспроста. Тут точилися битви, тут гинули герої, тут вирішувалися долі Польщі й Москви, Криму і Туреччини, Швеції, Молдавії, Литви, Німеччини і цілої Європи. А хто це пам'ятає?! Споглядаючи сплюндрований жорстокими варварами Київ, Маруся з болем промовляє:

Ой люди, люди, Божа подобизна,

до чого ви цю землю довели?!

Та ні Маруся Чурай, ні сама Ліна Костенко не можуть без болю спостерігати загибель рідної землі. Вони вірять у майбуття свого народу, його безсмертя, і обидві з однаковими пристрастю і натхненням служать йому, служать своїми піснями.

Ліна Костенко вводить у роман цілу галерею мучених і нескорених людей, для яких воля України — сенс життя і які готові виборювати цю волю. Ось полковник Пушкар, який завжди готовий "діла у битвах шаблею рішать". А ось напівісторична, напівлегендарна постать Леська Черкеса, що "не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота". Тут і не старий ще дід Галарник, що є носієм високої народної моралі, в основі якої є почуття власної гідності й любові до Вітчизни.

Доки живуть такі люди, живе рідна земля. Символом нескореності рідної землі виступає і сама Полтава, де живе Маруся. Голодне й холодне, обложене місто виявляє ту героїчну єдність та згуртованість, готовність боронити свою незалежність, які й надають право населенню зватися священним словом народ.

З усіх боків обрізана дорога,

— Полтавонько, ти все-таки жива?!

Та безумовно, ідею безсмертя українського народу найповніше передано через образ Іуіарусі Чурай, який органічно зливається з образом самої України. У її піснях "звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть...", — каже Іван Іскра.

Маруся не байдужа ні до руїн, спричинених війною, ні до горя окремих людей, які стали жертвами завойовників. У неї виникає потреба допомогти рідній землі відроди тись у красі й слові, а народові стати гідним і рівноправним серед інших. І линуть її пісні про лицарів наших українських, що засвистали, збираючись у похід, щоб боронити неньку нашу милу, про зелененький барвіночок і про того козаченька, що подався за Десну.

Героїня помре, але не підуть в забуття її пісні. Скороминуще людське життя, кожен проходить свої, відміряні йому долею гони. В кого вони довгі, а в кого, як у Марусі, й зовсім короткі. Суть, проте, не в тому, скільки пройшов, а в тому, який засів залишив на ниві для тих, що прийдуть за тобою.

Добрий засів залишила на своїй ниві Маруся. Вже 300 років линуть її пісні над Україною, славлячи лани, гаї, озера, небо рідної землі, її мудрий, мужній, працелюбний і щиросердний народ.

Багато історичних буревіїв пронеслося над Україною, змітаючи міста і села. Багато хто волів бачити нашу країну завжди "молодшою сестрою", а то й взагалі заперечував і досі ще заперечує наше право на самовизначеність як народу. Та пливуть у світі українські пісні — це довершене творіння Генія народу, диво з див світу, і поки вони живуть — їхній творець-народ безсмертний. Саме це переконливо ствердила у своєму романі Ліна Костенко.