Дівчина з легенди (за історичним романом Ліни Костенко "Маруся Чурай")

Дівчина з легенди (за історичним романом Ліни Костенко "Маруся Чурай")

Ця дівчина не просто так,

Маруся.

Це — голос наш. Це — пісня.

Це — душа.

/ Л. Костенко /

Скільки їх, талановитих, відданих українському народові, дівчат народила Україна! Вдячний їм наш, щедрий на мудре слово народ, оспі-вав у піснях, думах, легендах. А найталановитіші поети, письменники опоетизували їхню неповторну долю у своїх творах.

Тож захоплює у свої обійми міцно, щиро і щедро поезія неповторної Ліни Костенко. А особливо її роман "Маруся Чурай" захоплює один раз і назавжди, бо Ліна Костенко, тільки-но розпочавши розповідь у романі, запрошує нас у вир пристрастей, де Іван любив Марусю, а Маруся — Гриця, де на історичному тлі розгортаються, дійсно, безсмертні, вічні події і проблеми життєві, які з особливою мудрістю і майстерністю вирі-шує талановитий митець.

Маруся. Дівчина з легенди чи історична постать? До цього часу достовірних доказів так і немає. Але в народі розповідають, переспівують долю цієї дівчини, що мала незвичайний голос і здібності створювати і співати пісні, але ж і життя її незвичайне! Чуйна душа Ліни Костенко не могла бути байдужою до цього, а тому ми пізнаємо через долю героїні роману неповторну долю поетеси, її доби. "Маруся Чурай" — це справжній історичний роман з легендарною героїнею, з трагічним і водночас піднесено-величним відчуттям історичної доби, ім'я якій Хмельниччина, доби змагань, духовної звитяги всього народу. На нас дивиться історія змалку чувана, у юності романтизована, у зрілості відлита в бронзу усвідомленням необхідності пізнати її у всіх подробицях. Завдячуючи високій майстерності авторки, ми протягом усього роману бачимо, як вправно вплітає вона долю Марусі Чурай у долю історичну нашого народу. Думи, які виринають у пам'яті Марусі, нею ж сприймаються, як власна біографія. Адже кобзар співав про страту "орлика Чурая", про батька, який "...пішов у смерть — і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб'є". Ліні Костенко вдалося створити пряму проекцію долі батька на долю страдниці Марусі. Піснярка шукає і знаходить у собі сили вистояти. А переспів оскарження, викладений в гетьманському універсалі, привезений Іваном Іскрою у трагічні хвилини вироку — страти Марусі Чурай, свідчить, що:

Лише в піснях вогонь отой

пашить.

Таку співачку покарать

на горло, —

то це ж не що, а пісню

задушить!

Виявляється, що захищати свою людську гідність Марусі було надзвичайно, неймовірно важко, та все одно легше, ніж беззахисне жіноче серце. Бо кожний, хто любив, знає, що найчорніший антипод кохання — не смерть, а зрада. В чому "хвороба" Гриця? Ліна Костенко — тонкий психолог, а тому намагається розкривати, пояснювати трагедію Марусі через подробиці психологічних характеристик усіх персонажів, намагається розплутати генетичний код двох родів — Чураїв і Бобренків. Розв'язує проблему, як же сталося так, що одна Бобренчиха заворожила і звела на ніщо двох таких могутніх козаків — батька і сина. Соціальні коріння, робить авторка висновок, належать до вічних, як любов і смерть. І сьогодні, коли настав час великих зрушень, міграція населення призвела до набуття нових гнізд на нових місцях, коли деяких молодих людей блакить кахлю у ванній хвилює більше від блакиті неба, пафос Ліни Костенко звучить однозначно: не топіть свою безсмертну душу в багні споживацтва. А головна героїня Маруся з болем душевним промовляє:

Моя любов чолом торкалась неба,

А Гриць ходив ногами по землі.

Як і авторка, ми на боці Марусі, вона визнана невинною у смерті Гриця, вона перетліла душею, але у хвилини відчаю, всупереч усьому, твердила: "...невірного, брехливого, чужого, огидного, — а я ж його люблю!" І як голос самого серця:

Хоч би мені хто жменьку землі з могили його приніс

Натертися проти серця... може б трохи полегшало...

Мудрість жіночого серця підказала Л.Костенко кінцівку роману, драматичну і до болю реалістичну, що хоч криком кричи, та усвідомлюєш — правда! Прощання з Іваном, виступ Полтавського полку, і знову звучать невмирущі пісні Марусі, що линуть над корогвами, вершниками — висока хвиля звучання, і раптом — емоційно-ліричний зойк, жалісливе благання:

Дівчата вчора берегом ішли, —

та й заспівали "Ой не ходи, Грицю".

А я стояла... Що ж мені кричати?..

Які мені сказати їм слова?..

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!

Цю не співайте, я іще жива.

Ось така, високопатетична, а часом надто розумна, чарує нас своєю красою дівчина з легенди Маруся Чурай, якій судилося жити вічно.