Образ оповідача в автобіографічній повісті "Зачарована Десна" О. Довженка (1 варіант)

Дивись. Вдивляйсь в Довженка очі

І злами віку на чолі,

Де пролягли думки пророчі

Карбами духа і землі.

М. Стельмах

У повісті "Зачарована Десна" автор змальовує своє дитинство. Воно дивним чином переплітається з уявленнями про дитинство нашої нації, коли світом володарював пантеїзм, що, як писав І. Нечуй-Левицький, "був причиною метаморфоз, поетичного обертання людей в дерева, квіти, зорі, в птиць, у звірів".

Дитячий погляд дозволяє відтворити світ у його неприхованій глибині, простоті й красі Дитина часто може побачити те, чого не побачить доросла людина, вхопити своїм незатертим поглядом якісь деталі, сприйняти характери близьких людей у всій їх відкритості й суперечливості. Тому всі члени родини постають перед читачем, немов казкові велети, часто наділені надприродними силами.

Так, прадід Тарас — добрий Бог, всевишній охоронець родини: "Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні..." Доброта прадіда — як одвічна здатність мудрої людини пробачати іншим їхні слабкості та помилки.

А прабабця Марусина, навпаки, втілення невгамовного живого духу, здатного на критичне оцінювання всього навколо, на іронію й злий сміх. Вона схожа на богиню Фурію у цій своїй невгамовності й здоровій злостивості: "Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо в світі... Без прокльонів вона не могла прожити і дня... Вони лились з її уст потоком, як вірші з натхненного поета... У неї тоді блищали очі і червоніли щоки. Це була творчість її палкої темної перестарілої душі". Малого оповідача вражає здібність баби до постійного живого словотворення, здається, невичерпного. І, можливо, саме від неї він перебирає віру у силу слова.

Казково сприймає дитина і образ діда Семена, який зливається в її уяві то з добрим Богом, то з міфологічним громовиком, то зі святим Миколаєм, бо він дуже різний у різних своїх настроях: "Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофільгових латах... Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялася... А... Бог, схожий на діда, тримав в одній пучці круглу сільничку, а трьома пучками другої неначе збирався взяти зубок часнику".

Батько ж здається дитині казковим лицарем, всемогутнім велетнем, зачарованим богатирем: "З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку". Батько видається дитині великомучеником, який усе життя боровся зі своєю бідністю і не хотів навіть про неї згадувати, говорячи "моє багатство". І хоч носив він убогий одяг, це здавалося просто таким театральним перевдяганням, бо краса його не відповідала тій оболонці, в якій ховалася: "Неначе люди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням".

Інколи батько уявляється дитині міфологічним спасителем: "Ми гребли з усіх сил під мудрим керівництвом нашого батька. Було нам жарко од труда й весело. Батько сидів на кормі веселий і дужий. Він почував себе спасителем утопаючих, героєм-мореплавателем... І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська".

Мати ж суто у фольклорному дусі, можливо, й під впливом сумних пісень, видається хлопцеві зозулею-зигзицею, пройнятою передчуттям якоїсь невідомої біди, що може статися з родиною. Вона — її охоронниця, душа її.

Загалом світ дитини безмежний. І тому навіть проста калюжа може уявитися їй цілим океаном, а грім за вікном викличе абсолютно міфічні видіння битви титанів: "...Я затуляв очі, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами. Відрубували один одному голови, руки, врубувалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них відрами, казанами... Розлючений Самійло кидався на діда і прохромлював йому живіт наскрізь величезними... вилами і притискав до стерні, мов Георгій Побідоносець змія..."

Одухотворення природи, наділення людською свідомістю тварин і птахів письменник виражає як схильність дитячої свідомості до чарівного фантазування. У творі зливається реальне й фантастичне, красиве й потворне, радісне й сумне, мудре й безглузде, барвисте й безбарвне. Читач відчуває, що дитинство — це найпрекрасніший дар, який світ дає людині, це період її органічного існування з природою та світом.

Повість багато в чому автобіографічна. В ній Олександр Довженко передав красу своїх дитячих спогадів, свою любов до батька й матері. У своїй автобіографії він зізнається: "Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова у нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи ".