Упродовж віків митці змальовують Мадонну. Образ матері з дитям на руках був завжди втіленням прекрасного. Але кожна епоха неодмінно додає йому новизни. Відблиск чорнобильського вибуху створив в уяві поета новочасну Мадонну в зовсім незвичній іпостасі. Про це— поема Івана Драча "Чорнобильська Мадонна".
Автор змалював образ Мадонни зовсім не так, як її описує традиція. В поемі переосмислюються мотиви й образи біблійного сюжету. Трагічні події, наслідки яких відчутні й понині, спонукають Драча інтерпретувати їх по-своєму:
Марія, Марія...
Та Марія не та.
Та зродила Христа,
ця — анцихриста!..
Але суть образу Мадонни, безперечно, залишається та ж. Вона — страждаюча Мати. Тільки страждання її подвійне, тому що Маріїн син пішов на хрест заради людей, заради їхнього спасіння. Мука ж цієї Мадонни посилена тим, що народжена нею дитина сама розпинає свій край. Йдеться про матір, син якої причетний до вибуху на Чорнобильській атомній електростанції. Через її образ переосмислюється сама трагедія та людська відповідальність за неї. Тому не треба думати, що автор має на увазі конкретних людей. Недаремно він болісно іронізує: "В нас — Безіменність! Всіх вона поїсть Та ще й закусить нами з іменами...".
Винних наче немає. Проте з усією пристрастю художника слова Драч таврує всіх, хто міг бути причетний до трагедії. Всіх, хто міг їй запобігти. Хтось щось недомудрував, хтось на щось подивився крізь пальці, а словоблуди (до таких рішуче зараховує і себе) все це дружно славили. Невипадково поема має два епіграфи. Шевченкове:
"Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю...", —
поєднується із фрагментом української народної думи "Бідна вдова і три сини", у якому йдеться про те, як сини виганяють стару неньку з хати на поневіряння. Таке поєднання дає несподіваний ефект: на матір уповаєм і самі ж її штовхаємо до загибелі.
На розп'ятті власна мати і власна Батьківщина. Сини ж стоять довкола і мають змогу "помилуватися" своєю роботою. Такими у творі є генерал, мати якого не хоче ховатися від радіаційного жаху у Києві, а вперто вертається у своє село. Таким є її внук, що з компанією мародерів-інтелектуалів грабує в покинутих хатах старі ікони. Такою є зграя п'яних розпусників, що збиткуються над древньою пам'яткою — розкладають багаття навколо кам'яної скіфської баби. Таким же є і лжемитець, який умів кричати із трибуни про матерів, "та як здригнувся чорний атом, він матір згадує лиш матом".
І на противагу знаменитим віршованим рядкам Симоненка Драч із гірким сарказмом продовжує:
А примітивам треба знати,
Що матір можна й вибирати!
А гордий світ? Він не гордує.
Він дивиться... і аплодує...