Проблема людини і природи у творчості Івана Драча (1 варіант)

І. Драч — один із найсучасніших за звучанням своєї творчості українських поетів. У літературу він прийшов у 60-х роках. З перших його публікацій про нього заговорила критика. Це була справді нова поезія з новою поетикою. Поет прагнув до естетичного осягнення здобутків людства, їх синтезу з прадавніми джерелами, з мистецькими надбаннями свого народу. Він виробив свій неповторний метафоричний спосіб мислення, стиль, який не всім удається збагнути. Усю його творчість проймають сонцепоклонницькі мотиви, починаючи від першої збірки "Соняшник" до почорнобильської "Храм сонця". Він іде від народної космології, від уявлень, що сонце — наш батько, який дає життя всьому. Уже перша збірка дала підстави говорити, що він по-новаторськи зображає життя людей: у соняшника були руки й ноги, було тіло шорстке й зелене, він бігав наввипередки з вітром, він стрибав на одній нозі, щоб вилити з вуха воду. І раптом побачив сонце, красиве, засмагле сонце

В золотих переливах кучерів.

Поезія, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриє тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

І фольклорним баладам було властиве подібне перевтілення дівчини в тополю, вербу, калину, козака—у явора, а в цій баладі диво сталося з хлопчиком-соняшником. Поет висловлює думку, що сонце — символ краси мистецтва, народної віри в нев'янучу його силу. Поетизацію сонця ми бачимо і в "Етюді про хліб". "Хліб — як сонце", — каже народ. Витвір жіночих рук, він, як сонце, основа життя людини. Поет удається до персоніфікації: "На хмелі замішаний, видме груди". Скільки поваги й гордості за свою працю в хлібороба та й у поета, бо він селянський син:

В підсохлому тісті кленова лопата,

Вийме з черені, де пікся в теплі, —

І зачарується білена хата

З сонця пахучого на столі.

У збірку "Корінь і крона" входить цикл "Подих атомної". Пишучи його, І. Драч знаходився під впливом суспільної ейфорії щодо райдужного майбутнього мирного атома. Він багато разів був за кордоном, відвідав Хіросіму й Нагасакі, його увага була зосереджена на загрозі атомного знищення людської цивілізації.

У вірші "Ода совісті" письменник роздумує над тим, що вчений повинен морально відповідати перед людьми.

Над вченим хай сяє моральне табу, Жодного грама науки для зла. Чорнобильська трагедія—це біль усього народу. І Драч ще в червні 1986 р. на з'їзді письменників кинув у вічі найбільшим винуватцям трагедії слова правди й гніву. Чорнобильська атомна електростанція була підшефною Спілки письменників України, письменники вірили вченим, науці. Поема Чорнобильська мадонна" постала як спокута й прозріння дорогою ціною.

За безладу безмір, за кар'єри і премії,

Немов на війні, знову вихід один —

За мудрість всесвітню дурних академій

Платим безсмертям — життям молодим.

Поет розуміє, що тепер на вічній дорозі розіп'яті не тільки він і його син, а все людство:

Той огненний хрест, а на ньому і в нім

Палає мій син у кільці вогнянім,

Бо атомні цвяхи засаджені в руки,

Бо губи горять од пекельної муки.

У розділі "Хрещатицька мадонна" письменник сконцентрував увагу на всій жахливості трагедії:

У юрмищі хрещатицького дня

Ти боса йшла, ти, сива Катерина.

Народивши мертвого сина, молода жінка збожеволіла:

Який напій ти в квітень той пила,

Коли, заквітла сином, ти ходила,

Від Ірода себе не вберегла —

Тебе накрила та нечиста сила?!

Алегорично й символічно звучать останні рядки:

Несе сива чорнобильська мати

Цю планету... Це хворе дитя.

"Чорнобильська мадонна" — це поема-трагедія, скорботна пісня народу. Поет роздумує, як жити тепер у цій мертвій чорнобильській зоні. Як урятуватися від поширення радіації? Мабуть, ніхто не може точно відповісти. Тому розділ називається "Запитання без відповіді".

Всі криниці в целофанових капшуках, Всі колодязі затушковані Питали тоді одне-однісіньке: Де знайти кілометри целофану На рукотворне Київське море Чи бодай на Десну зачаровану, З якої Київ воду п'є?! І. Драч є патріотом не тільки в своїй поезії, а й у політичній діяльності, він прагне збудувати державу на загальнолюдських гуманістичних ідеалах.