Що я дізнався про шиття сільської бідноти з оповідання Остапа Вишні "Перший диктант"
Є письменники, які залишаються тільки у своєму часі. Нащадки їх мало читають, а то й не згадують зовсім.
Твори Остапа Вишні мають іншу долю — нам їх цікаво читати.
Так, прочитавши оповідання Остапа Вишні "Перший диктант", я багато цікавого дізнався про минуле життя. На хуторі раніш жили великими сім'ями. В кожній родині було по десять-дванадцять дітей. Якось дивно усвідомлювати, що колись до школи ходили не всі, що школа була одна і знаходилась вона аж за три кілометри.
Мене здивувало й те, що дуже багато хуторян були неписьменними, тому що не мали грошей, щоб придбати кожній дитині чоботи. А через це не кожен міг дістатися до школи. Щоб заробити гроші, батькам доводилось "наймитувати у панській економії".
До школи ходили по черзі, та вчителька з розумінням до цього ставилася. Вчителька була у школі одна. Звали її Марія Андріївна. Ця старенька жінка часто хворіла, але вона дуже любила свою роботу, своїх учнів і допомагала їм, як могла. А учні віддячували їй добром: не бешкетували, слухались її, завжди вчили уроки. І тому коли вона померла, то в серцях її учнів — дорослих і дітей — вона назавжди залишилась живою, її завжди пам'ятали.
Ось і наш герой запам'ятав випадок із першим диктантом, яким він насмішив вчительку.
Я теж сміявся, коли прочитав цей уривок з оповідання, хоча хлопцеві тоді було не до жартів.
Хоч Остап Вишня описував важке життя хуторян, гумористична сцена у кінці оповідання зробила його не таким сумним.
Я дуже пишаюсь дітьми, які через труднощі йшли до знань, які стали людяними, вдячними, розумними людьми. Остап Вишня — майстер пера. Він зумів внести веселі нотки у здавалось би приречений на сумний фінал твір.