Характеристика Марусі Чурай за планом

Характеристика Марусі Чурай за планом:

1 Портрет героїні роману як засіб розкриття її характеру.

2 Батьки Марусі.

3 Художня обдарованість.

4 Стосунки: Маруся — Грицько, Маруся — Іван.

5 Піснетворчість.

6 Спільне й відмінне між Марусею Чурай та Мавкою з "Лісової пісні" Лесі Українки.

7 Моє ставлення до образу Марусі Чурай.

1) Портрет героїні роману грає провідну роль в розкритті її як персонажа. Ліна Костенко не просто дає нам опис головної героїні, а розкриває її через призму бачення її оточенням. Костенко мінімізувала конкретні описи Марусі, але від того образ дівчини в нашій – читацькій голові НЕ став більш так би мовити "картонним"(в моєму розумінні, картонний персонаж – безликий, не маючий своїх особливостей, той якого не можливо відрізнити від інших персонажів твору). З самого початку майже не єдиним прикметником, хоча ні..навіть не прикметником, а дієприкметником писаним по відношенню до Марусі є слово "оскаржена" і перед читачем постає судова процесія над Марусею Чурай. В процесі свідчень ми отримуємо інформацію про те, що деякі вважають Марусю відьмою, про це свідчать строчки:

"Ну,ті сказали, що Маруся — відьма,

що у Полтаві гіршої нема,

що всі це знають, і по ній це видно,

і що вона ж співала і сама:

"Котра дівчина чорні брови має,

то тая дівчина усі чари знає"."

Зі слів Горбаня ми дізнаємося, що Маруся любила Грицька:

"Грицько посватав Галю Вишняківну,

повзявши намір брати з нею шлюб.

Чурай Маруся, що його любила,

любила, справді, вірно і давно,

тоді його із ревнощів убила,

підсипавши отруту у вино."

Після того як Маруся нічого не сказала суду – "Вона ні слова не сказала праву. Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.", хоч не від гордості чи сорому та замовчала, а бо душа її мов заніміла, в дискусію безправно вступає Бобренчиха і бачим ми чи то її погляд на Марусю чи суто ставлення її до неї:

"Яка стоїть немов свята та божа.

Ото така вже вдача потайна.

Бо на обличчя з янголами схожа,

але в душі — то чистий сатана."

Хоча мабуть менш уважні читачі і не звернули б на ці описи уваги, бо всі разом із судом, намагались зрозуміти хто правий і чому в такій от справі оравою накинулись на ту Чурай.

Уперше про зовнішність Марусі Чурай згадано лише у п'ятому розділі "Страта". Уся Полтава зібралась дивитися, як буде змінюватись вирок суду.

"Замовкли всі,

ніхто й не ворухнеться.

Лиш дві куми, сусідки Вишняка:

— Диви яка, іде і не споткнеться!

— Іде під зашморг, а диви яка!

— На матір схожа, тільки трохи вища.

Ті ж самі очі і така ж коса.

— Ну, от скажіте, людоньки, навіщо

такій убивці та така краса-

— А це як хто. Я маю іншу гадку.

Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця,— а так би й зняв би шапку.

На смерть іде,— а так би й поклонивсь.

— Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,

все б тільки очі й витріщав на вроду,—

сказала жінка з усміхом терпким.—

Знімати шапку-! Себто перед ким-

Перед цією— Себто отакою,

що отруїла власною рукою-

Та щоб над нею обвалилась твердь!

— Побійся бога, вона йде на смерть!"

І от в цьому ж моменті Ліна Костенко описує нам трохи Марусю, поки вона йде:

"...Вона ішла. А хмари як подерті.

І сизий степ ще звечора в росі.

І з кожним кроком до своєї смерті

була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.

Вона ішла туди, як до вершин.

Були вже риси мертві і застиглі,

і тільки вітер коси ворушив.

І тільки якось страшно, не до речі,

на тлі тих хмар і зашморгу, була

ота голівка точена, ті плечі,

ой гордий обрис чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,

коли вона цілує образок,—

на тій високій шиї лебединій

того намиста доброго разок.

Аж навіть кат не витримав, зачовгав

заніс мішок, узявшись за краї —

чи щоб вона не бачила нічого,

чи так нестерпно бачити її."

Після суду та помилування, що прийшло від Богдана Хмельницького, життя для Марусі втратило сенс. Усі нещастя — зрада Гриця, його смерть, страшна потрощеність її великої любові, втрата матері — склалися в один безперервний біль, який їй було не під силу вгамувати. Маруся поступово танула, згорала мов свічка. Мандрівний дяк побачив Марусю украй вимученою тим постійним пекельним болем, тобто зовнішність Марусі чітко показує нам її духовні зміни:

"Такий старий, небритий, як будяк.

— То це на прощу вибралася ти-

Це треба шмат дороги попойти.

Ще будуть села, будуть городá.

А втім, нічого. Ти ще ж молода.

Але чогось така вже, як обвуглена.

Якась така, мов знята із хреста."

2) Гордій Чурай – батько Марусі. Він був козаком, палким патріотом, мужнім захисником своєї землі. Чурай не терпів кривди, знущання над людьми. Його стратила вороги у Варшаві. Про його відважні подвиги складено пісні, які передаються з покоління в покоління:

"…пішов у смерть — і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб'є."

"Він лицар був, дарма що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався".

Матір Марусі – добра та чуйна жінка та хороша матір. Вона мужньо зносила удари долі:

"Було, сльозами набрякають очі, вона ж сміється кутиками уст", "Здушили сльози – не виходь на люди. Болить душа – не виявляй на вид".

Вона розуміла, що Гриць не пара Марусі, але дочка не слухала її. Після зради Гриця, після суду над Марусею її здоров'я похитнулося. Через півтора тижні після суду вона померла.

Вона була матір'ю не лише Марусі, а й "матір'ю усьому на землі".

Не випадково Гриць казав, звертаючись до Марусі:

 "Тут двоє матерів, твоя і Божа".

3) Маруся Чурай — обдарована чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її.

"Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах",— каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині и гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що "пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот".

Маруся Чурай чутлива до емоцій інших, як будь-яка творча особистість.

"Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа"

Завдяки її творчості її ототожнюють з голосом України

"Звитяги наші, муки і руїни

безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

що клекотів у наших корогвах!"

4) Маруся — Грицько,

Марусина ж любов до Гриця була безоглядною й сильною. Трагедiя дiвчини полягає в тому, що ïï велике почуття поглинули буденні проблеми: Гриць шукав заможну дівчину, а Маруся була бідною. "Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі" (цими словами Маруся пояснює основну причину трагедії їхнього кохання ).

Маруся — Іван.

Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця, допомагає зрозуміти її недостатню глибинність. В одну із хвилин "пекучого прозріння" Маруся дійшла до думки про "нерівність душ" — своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість її особистості.

5) За легендою, після загибелі батька починає писати пісні. Пісні, автором яких уважають Марусю Чурай: "Віють вітри, віють буйні", "Засвіт встали козаченьки", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Грицю, Грицю, до роботи", "Котилися вози з гори", "Шумить-гуде дібровонька", "Сидить голуб на березі"

6) Спочатку я подумала: "яке ще спільне в Марусі та Мавки, вони ж навіть з творів різного жанру!", про те повторно переглянувши текст твору "Лісова пісня", я прийшла до висновку, що побудувати паралель між творами мені допоможуть любовні лінії творів, бо і там і там просліджується любовний трикутник: Маруся— Гриць— Галя і Мавка— Лукаш— Килина.

Розглянувши їх ми можемо побачити, що і Мавка і Маруся обидва живуть у постійному конфлікті внутрішнього "я" із вчинками. Кохання, буквально через їх відданість та здатність на самопожертву, їм приносить страждання, муки, смерть.

Маруся, як і Мавка, живе в світі ідеального, у світі любові, творчості, пісні, вічних цінностей. Пісня для Марусі стає ознакою духовного життя, як музика стала для Мавки джерелом одухотворення.

7)  Маруся Чурай — це образ, витворений народною уявою, втілений у творах письменників і науковців. Чи реальною є її постать? Ніхто не знає. Може, це лише поетична легенда. Маруся Чурай — дівчина з легенди, цікавої і захоплюючої, що впродовж трьох віків тривожить серце, викликає подив, спонукає до роздумів про найсокровенніше.

Навіть Ліна Костенко пише нам на початку роману:

"І довго ще літав над руїнами магістрату

легенький попіл

спалених паперів —

всіх отих книг міських Полтавських,

де були записи поточних судових справ.

Може, там була і справа Марусі Чурай-

Може, тому і не дійшло до нас

жодних свідчень про неї,

що книги міські Полтавські "през войну,

под час рабованя города огнем спалени""

Якщо чесно я трохи можу ототожнювати себе з Марусею Чурай, бо я так само як і вона добре бачу людські вади.