Колись давно, в ранньому дитинстві, мама розповідала мені казки, герої яких, як мені здавалося, знаходилися десь тут, поряд, у тем ній кімнаті, а на день ховались у шафах, за буфетом, книжковими полицями...
Я навіть обережно відкривала дверцята Шафи: а ну ж бо як прищемлю якогось малого чоловічка!
Відчуття таємничості світу, казковості оточуючого з віком відійшло у потаємні куточки моєї душі... А у Віктора Близнеця, мабуть, ні! Його герой повісті "Звук павутинки" Льонька бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, чує звук павутинки, дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа ...
Навіть сердечні, добрі люди не розуміють Льоньку, бо "засмоктав" побут: мати бідкається, коли після дощу "затекла хата", підставляє ночви і тазик, куди капають "руді, перемішані з глиною сльози" будиночка. А для малого Льоньки в "хаті залунала музика".
Таким же чарівним було і Льончине "кіно": кругле вічко у віконниці, де випав сучок.
Тільки великий фантазер зміг би побачити кіно з Вишневими Пушинками у промінні, яке падає вранці через "кругле віконце-дучко". В. Близнець вміє почути "звук павутинки" і дає прислухатися до нього кожного читача разом зі своїм героєм: ім'я Льончиного дорослого друга Адама — товсте, а от "Ніна — тонке, прозоре ім'я".
Автор показує, що і серед дорослих є ті, що чують "звук павутинки": не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ Адаменко, юний науковець, що прибув до баби Сірохми, як він сам каже, "помирать". Адам вбирає останні дні, часи життя в себе, як губка. Може, передчасне очікування смерті розбудило в дорослій людині дитяче сприйняття світу?
Льонька, Адам, Ніна, собака Реке живуть в якомусь іншому, фантастичному потойбічному світі, що кричить, плаче, волає, просить, щоб знайшлася споріднена душа: "Треба, щоб хтось та був. Щоб лежав поруч, грівся на сонці, слухав тебе... Я хочу друга. Хочу, щоб хтось до мене прийшов". І нехай автор не виділяє речення знаками оклику, але яка самотність у цих невимовно тужливих словах Льоньки! Тому, мабуть "приходить" до нього душа пса Рекса, а в полохливих очах матері застигає питання: "Який Реке?!"
В. Близнець розуміє необхідність творити з нашим поколінням підлітків про найважливіше — життя і смерть, правду і кривду, любов і ненависть...
Трагедією для Льоньки стає смерть Адама, який робив досліди по створенню "атомного сонця". Автор вчить нас не лише бачити і чути "звук павутинки", але й бути мужнім.
Фантастична наречена Адама Ніна вчить Льоньку і разом з ним нас, читачів, бути вірними своїм друзям, своїм дитячим враженням від незвичайного світу з "павуковим радіо", з "вітрильником з соснової кори", з ліхтариком-грибком...
З гіркотою В. Близнець пише, вкладаючи в уста Ніни сумні слова: "Так, ти забудеш мене... У мене друзів багато було, вони повиростали, купили собі мотоцикли, транзистори, квитки на футбол. І коли я приходжу до них у гості, вони дивляться на мене сонними очима і не впізнають".
Автор також голосно закликає нас залишатися в душі назавжди дітьми, сприймати світ незвичайним і гарним, кольоровим. Цим повість В. Близнеця споріднена з віршем Л. Костенко "Кольорові миші". Тож не даймо вмерти в нашій душі звуку павутинки!