Золота чаша та інші символічні елементи й картини у романі В. Барки "Жовтий Князь" (2 варіант)

Роман Василя Барки "Жовтий князь" — це твір про страшні сторінки історії України, про голодомор 1932—33 років, але це й роман про добро і зло, про моральність, душевну чистоту й бездушність, ницість.

Зображення реальних подій у романі повністю підпорядковане створенню картини взаємозалежного існування в світі двох сил, на яких віддавна тримається цей світ. Тому твір пронизаний міфологічними та символічними струменями, які поглиблюють його зміст, навіть сакралізують його. Так, наприклад, Андрійко з Миколкою обговорюють біблійну притчу про ворона і змія, тобто про доцільність урівноваженого існування добра і зла. Добро в романі втілюється перш за все в образі сонця, тобто позитивного жовтого кольору, кольору стиглого колосся, вогню, тепла. А зло — це темний, негативний жовтий колір, колір хвороби, мертвого тіла. Така гра з кольором невипадкова: добро, як і зло, може перемагати, воно так само вічне й усепроникне. Якщо бути уважним до тексту роману, то можна помітити, що у кожному наступному епізоді посилюється не тільки трагічний струмінь, але й оптимістичний, позитивний. Наприклад, ми спостерігаємо, як поступово обезлюднює село Кленоточі, як умирають люди, зменшується родина Катранників, руйнується, здається, весь людський світ. Але одночасно ми бачимо, що сонце з'являється на сторінках роману все частіше, і є воно образом добра, рятівного тепла, урожаю, вічним символом життя взагалі. Ось, наприклад, Мирон озирається навкруги себе і бачить, що сонце світить над навколишньою пусткою, як завжди. Це означає, що світло життя залишається незмінним, незважаючи ні на що.

Отже, ми бачимо, наскільки різна семантика жовтого кольору в романі, наскільки протилежним може бути його значення. Письменник немовби розпочинає і веде одну лінію, чи, скоріше, дві паралельні протилежні лінії через одне поле — поле життя людини.

Жовтий колір може в романі розкриватися і через "золотий". Так, у романі одним з найважливіших символів є символ церковної чаші, навколо якої закручується цілий конфлікт. Чаша (золота чаша) є для селян символом неба, чистоти, святості, їхньої культури, віри, символом життя. Це була для них "найдорожча коштовність у світі". І ось партійці — вірні слуги жовтого князя — наважуються зазіхнути на цю святиню й пограбувати церковний олтар саме в розпал операції з викачування хліба. Отже, злочинці, винищувачі народу не просто намагаються знищити його фізично, для них цього замало. Оці всі сліпі виконавці чужої волі, представники так званої "народної влади", намагаються позбавити народ найбільших його святинь, знекровити й обездушити його. Та люди захищають свою святиню, стають на оборону свого світу добра і вночі ховають чашу в надійному місці — на подвір'ї пічників. І знає про це наймолодший син з родини Катранників, який залишається врешті-решт живим. Таким чином, письменник дає своїм героям, своєму народові надію на відродження, на життя.

Жовтий князь намагається перемогти добро й опанувати світом. Це засвідчують у романі реалістичні описи, які перемежовуються з містичними натяками на кінець світу, містичними сценами. Але злу невідступно протистоїть добро, носіями якого є незіпсовані народні душі, а символічним уособленням — вічне світило. Сонце, яке з'являється серед зимових сніговіїв і весняних туманів, освітлює все навколо, зігріває. І смерть не може назавжди запанувати в Кленоточах, як і в душах людей. Письменник стійко переконаний в цьому. Таким же оптимістичним є те, що найменша дитина Катранників залишається живою, і те, що Оленка, дочка Мирона Катранника, проголошує: жити треба на цій землі, як сонце, несучи людям світло і любов. Ця думка — найважливіша істина, самий стрижень людського життя, його сенс, який можна було б загубити у настільки страшних обставинах.

Своєрідною межею, що проходить між жовтим князем і його жертвами, є хліб, золотаво-жовтий, запашний, прекрасний, життєдайний. Хліб завжди буває неначе святковий, тому що вирощувати його і споживати в родинному колі — це свято людського існування, яке ніхто не може знищити.

Остання сцена роману теж є глибоко символічною. Андрійко, збираючись у дорогу на світанку, коли тільки встає сонце, перевіряє схованку церковної чаші, яку вберегли його батьки та односельці, "страшно помираючи одні за одним в приреченому колі". Малому хлопцеві здається, що над цими людьми, над їхніми могилами, над селом стає не сонце, а золота чаша як символ всеперемагаючого життя, добра, гуманізму, любові, гармонії між людьми, щоб "навіки принести порятунок".

Таким чином, два найважливіші у творі символи — сонце і церковна чаша — зливаються в один, підкреслюючи незнищенність життя. Так, наш народ не можна знищити ні фізично, ні духовно, тому що він міцний своїм корінням, своєю любов'ю до життя, гармонією існування людини у світі.