Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи в поезії Богдана-Ігоря Антонича

Шкільний твір

У добу високого технічного прогресу ми все частіше зустрічаємося з фактами жорстокого і свавільного втручання людини в навколишнє середовище. Тому вкрай важливо кожному усвідомити, що ставлення суспільства до природи визначає життя майбутніх поколінь.

Написані понад півстоліття тому, поезії Б.-І. Антонича і сьогодні змушують задуматися над філософськими проблемами співіснування людини і природи. Поет переконаний, що людина — плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершеної у своїй мудрості і красі. Так, у збірці віршів "Зелене Євангеліє" чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринами і рослинами рідного краю. Б.-І. Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності. У минулому і в сучасному автор бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи:

Овес, метелики і присяги коханців.

Весна закрутить хмільно веретена травня.

Лисиці, куни і дівчата вранці

виходять мити очі в буйнолозих плавнях.

Ще в першій збірці поезій "Привітання життя" Б.-І. Антонич проголосив суть свого світорозуміння: "Я — закоханий в життя поганин". І не зраджував цьому ніколи. Поет творить власну філософію. її найважливіші поняття — сонце, буяння життя. Б.-І. Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колообігу всього земного, про її пракорені:

Вернувся я, де вільхи й риби,

де м'ята, іви, де квітчасті стіни;

і знов цілую чорні скиби,

припавши перед сонцем на коліна.

Творчість поет ставить на друге місце після матері-землі у вірші "До гордої рослини, цебто до себе самого", в якому поєднуються роздуми про сенс людського існування й сутність мистецтва:

Мов мідь живу, наснажує рослини

електрика зеленої землі,

але і ти — рослино горда, що

співаєш це, не знаючи пощо,

колись, мов пень, подолана від тлі,

покотишся землі на груди сині.

Образне сприйняття світу як храму природи і розуміння художніх традицій Б.-І. Антонич поєднав у поезії "Вишні":

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з Євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Цей вірш нагадує відому пейзажну мініатюру Т. Шевченка "Садок вишневий коло хати...". Але Кобзареві образи Б.-І. Антонич трактує своєрідно. Тут і ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, і згадки про вишні й соловейка як характерні ознаки рідної землі і джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети. Це явище природне, як і квітування вишні, пісні солов'я, як світанки...

Вірші Б.-І. Антонича збагачують духовний світ людини, відбивають багату гаму тонів і фарб довколишнього світу, переконують, що щастя людини — в її гармонійній єдності з природою. Словацький поет Мікулаш Неврлий, який упорядковував збірку Б.-І. Антонича у Братиславі, так відгукнувся про творчість українського поета: "Його вірші читаються з відкритими очима здивованої дитини, з глибоким внутрішнім хвилюванням".

загрузка...