Поезія — держава неозора

Поезія — держава неозора

"Поет — людина крилата"

/ Платон /

Поезія — це голос душі людської. Немає в житті людини нічого, що вона обминула б своєю увагою. Її символічна географія не має меж.

Ось село Шевченкове, все в мареві вишневих садків і верб, овіяне тихесеньким вітерцем — а десь поруч вже горить пожежа народного повстання, і великий Кобзар закликає співвітчизників до бою.

Ось місто Франка. Каменяр будить заснулих ударами молота і гуркотом розбитого каміння, але звучить і мелодія про кохання "Зів'ялого листя".

А ось то в полум'ї бурхливого 1905-го року, то в цвіті яблуні постає поетичне місто Коцюбинського. Досвітні вогні палають над містом Лесі Українки, де головними проспектами виявляються Мужність і Віра, але їх перетинають алеї Ніжності, Любові та Натхнення. Постає, наче залите світломузикою, місто тичини, чарує солов'їним співом і акварельними барвами місто Сосюри, дивиться на зірки місто Симоненка, химерною архітектурою вражає місто Драча, дивує своєю непохитні стю місто Стуса.

А скільки їх ще, великих і малих, відомих і ще невідкритих міст і сіл держави Поезії!

І, мабуть, ніхто з живих не міряє шляхи свої, не відвідавши жодного разу цю прекрасну країну. Навіть ті, хто проголошує:

Геть жбурніть симфонії та мрії,

Як ганчірку кидають за тин!

Хто мотор полагодити вміє,

Вартий більше, ніж знавець картин.

(М. Рильський, "Діалог")

Адже поезія здатна знаходити відгук в душах інших, хвилювати або стискати кулаки, готуючись до бою. Звісно, кожен сприймає її по-своєму, бо ми й самі всі різні. Як у реальній країні чи рідному місті кожен з нас має свій улюблений куточок, куди хочеться повертатися знову і знову, так і в державі поезії ми, зазвичай, маємо місця, близькі саме до нашої душі, найважливіші для нас теми, поетів, що ніби стали нашими друзями або навіть учителями.

Поезія — це не тільки вірші, як дехто помилково вважає, це спосіб світосприйняття. Коли людина не байдужа, коли вона знімає капелюха, щоб привітатися на чужині зі знайомими квітами, як це зробив Коцюбинський, вона вже — поет. Коли просто бажає поділитися радістю кохання, або замріяно дивиться на зорі — це теж поет.

Але поезія — це і бунтівне слово Шевченка, і молот Каменяра. Вона — криця, а не лише ніжність, вона — зброя, а не лише звук чарівної арфи.

Поет — не жрець, що курить фіміам

Чи творить в тишині нічній молитву,

Поет — борець, що кличе військо в битву

І першим йде в запеклу битву сам.

(А. Малишко)

Поезія — це велике диво, створене людиною, що допомагає їй і часом навіть рятує. Так, Леся Українка, втративши кохану людину, за одну ніч написала "Одержиму", і казала потім у одному з листів: "Коли б не написала, збожеволіла б".

Глухосліпоніма дівчина Ольга скороходова виливає свої почуття у віршах, і поезія дає їй можливість повірити у власні сили, повірити в себе.

Володимир Забаштанський внаслідок нещасного випадку втратив зір і руки, поезія стала його "вузькоколійкою" (так він назвав одну зі своїх книг) — дорогою повернення до життя і до людей.

Та не лише в екстремальних ситуаціях поетичні рядки пишуться кров'ю серця.

Ну, що б, здавалося, слова?

Слова та голос — більш нічого,

А серце б'ється, ожива,

Як їх почує... —

пише Тарас Шевченко.

Такі особливі слова, що йдуть від серця присвячують і Вітчізні, й коханим, усьому, що здатне зачепити душу. І не чують їх хіба що ті, у кого, за влучним висловом Ліни Костенко, "душа ще з дерева не злізла". А справжні люди чують поетичну красу навіть крізь сторіччя — така вже особлива ця країна, держава Поезія.

Хочеться жити в її чарівному світі, любити красу, робити добро та примножувати духовне багатство свого народу, протиставляти Поезію брутальній меркантильності.

Хай живе завжди і міцніє ця неозора держава — Поезія!