Українська література 90-х pp. розвивається в історично нових, докорінно відмінних від попередніх десятиліть і навіть століть умовах. І хоч відомо, що література як мистецтво слова має свої закони розвитку, проте незаперечним лишається той факт, що ті специфічні мистецькі закони так чи інакше коригуються умовами суспільно-політичного, економічного й культурного життя. Перебудовчі процеси, прийняття "Декларації про державний суверенітет України" 1990 р. та "Акту проголошення незалежності України" 24 серпня 1991 p., скріпленого волею народу на референдумі 1 грудня того ж року, відкрили перед літературою і нові можливості, і нову її сторінку.
Чи не найголовнішим наслідком політичного розвитку останніх років стало те, що література, як і все духовне життя, позбулася ідеологічно-партійного диктату. Вона стала абсолютно вільною у виборі тем, образів і способів їх трактування. Уже не тяжіють над нею обов'язкові для виконання настанови і вказівки партійних з'їздів чи письменницьких пленумів, які розробляли стратегію літературно-культурного поступу, спрямовуючи його у відповідне ідейно-тематичне русло. Література повертається на перевірені цивілізованим світом стежки нормального інтелектуально й емоційно суверенного розвитку.
Література нині позбулася невластивих їй функцій. Вона вже не мусить виконувати функції парламенту, суду, вільної преси та церкви, бо всі ці інституції Українська держава вже створила.
Ідеологічний плюралізм, зачатки багатопартійності змінили ситуацію і в літературному житті, привнісши в нього плюралізм ідейно-художній, що стимулювало тематичну, жанрово-стильову і взагалі концептуальну різноманітність. Дехто з письменників старшого покоління розгубився в нових умовах, але більшість нарешті відчула себе вільною, готовою до творчої самореалізації за цих благодатних, хоч і далеко непростих, обставин.
Характерною прикметою літературного життя 90-х pp. є те, що у ньому беруть участь представники різних поколінь, різних стильових течій, тож в ідейно-тематичному, жанрово-стильовому й емоційно-інтонаційному виявах література останніх років нагадує різнобарвний, строкатий, нерівномірно витканий килим, хоч у цілому саме цим вона й приваблює.
Продовжують писати ті, хто забезпечував літературі відповідну духовну висоту і в 60-ті, і в застійні 70—80-ті роки: Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко, М. Вінграновський, Б. Олійник, П. Загребельний, Ю. Мушкетик, Р. Іваничук, Р. Федорів, В. Шевчук, П. Мовчан, В. Дрозд, Ю. Щербак, І. Калинець, В. Голобородько, А. Дімаров. Поруч із ними працюють С. Чернілевський, Я. Стельмах, П. Гірник, І. Царинний, А. Тютюнник, В. Тарнавський, Б. Жолдак. В. Кордун, І. Римарук, В. Герасим'юк. Г. Пагутяк, І. Малкович, О. Забужко, Ю. Андрухович, Є. Пашковський, О. Лишега, В. Діброва й чимало інших "немолодих", і "молодих" (звісно, імена названі довільно, бо ж тільки письменників — членів Спілки налічується близько тисячі). У письменницькі ряди влилася й кількісно велика група початківців з новими життєвими і творчими орієнтаціями.
Якщо представники старшого покоління в цілому тяжіють до традиційної, об'єктивно реалістичної манери письма, до осмислення передусім проблем історичної пам'яті, морально-духовного зв'язку часів, національних святинь і традицій, то молодших відзначає нетрафаретність, експериментаторський пошук, критика застарілих канонів, гостра реакція на досьогочасні тематичні табу тощо. Така позиція наймолодшої генерації певною мірою обумовлена наявністю в літературі окремих глухих кутів, куди зайшли художні тенденції, що вже більше не відповідають потребам і запитам нового дня. Прикметно, що як і у 20-ті pp., так і нині, молодше покоління групується в творчі гурти, об'єднані однаковим розумінням сутності та завдань літератури, а також спільністю творчої манери, художніх пошуків. У 90-х pp. існували чи ще існують різні асоціації та об'єднання молодих: "БуБаБу", "ЛуГоСад","Пропала грамота", "Нова література", "Око", "П'ятсот", "Літописець", Нова дегенерація", "Пси святого Юра".
Якщо деякі старші закидають деяким молодшим "безідейщину", самодостатній протестантизм і критицизм, то молодші —консерватизм, відсутність нового мислення, культивування єдиного творчого методу — реалізму. Їх же натомість приваблюють неоавангардистські й постмодерністські віяння, що знайшли свій вияв і в творчості тих, хто прийшов у літературу в середині 80-х — 90-х pp. Хоча, як вважає представник діаспори Б. Бойчук (США), "справжнього авангарду, в сенсі стилістичних проривів, у нас нема. Є тільки протести і розбивання літературних суспільних табу..."
Неоавангардисти (Б. Жолдак, М. Рябчук, В. Діброва, I. Маленький, О. Лишега, К. Москалець, Ю. Винничук, Ю. Андрухович, В. Цибулько та ін.) явили і вдалі творчі знахідки, і те, що викликає суперечку. Часто вони стимулювали дискусію чи суперечку і своєю подекуди нетолерантною поведінкою. Цікаво, що нинішня дискусія між "батьками" й "дітьми" багато в чому нагадує українську літературно-мистецьку ситуацію початку століття, коли точилися суперечки навколо модернізму, ужитковості літератури і "чистого мистецтва", коли енергійна молодь прагнула скинути з п'єдесталів письменників-патріархів. Відгомони літературної дискусії 20-х pp. вчуваються і в голосах нинішніх опонентів. Але йдеться не просто про "конфлікт поколінь", про амбітні бажання "молодих" будь-що самоутвердитися. Йдеться про різне розуміння проблем: що таке література сьогодні? Яка її місія в житті суспільства і окремої людини? Якими мусять бути її ідейно-естетичні орієнтири? Проте жодної кризи письменство в цілому не переживає. Сучасний його стан лише підтверджує закони й логіку будь-якого розвитку: все розвивається за принципом взаємозаперечення.
Ознакою нового часу з його демократичними процесами й ідеологічною толерантністю є й поява творів, замовчуваних, заборонених, заблокованих у застійні часи. Паралельно видаються і твори "з шухляди", і твори класичні, що суттєво змінює наше уявлення про класику. Увага до перевидань класики нині чи не більша, ніж до новинок сучасних письменників. За останні роки побачили світ твори О. Олеся, П. Куліша, Б. Грінченка, В. Винниченка, М. Хвильового, В. Підмогильного, М. Івченка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Йогансена, Б. Лепкого, Б.-І. Антонича, В. Свідзинського, письменників української діаспори (зокрема І. Багряного, В. Барки). Тож покоління 90-х pp. проходить своєрідний літературний лікнеп, до того ж батьки і діти знайомляться з тим чи іншим твором водночас. Повертаються й твори тих, хто був знищений чи зневажений тоталітарною системою не в 30-ті, а в 70—80-ті pp. (В. Стус, І. Калинець, І. Світличний, Є. Сверстюк та ін.). Вливаються в загальний літературний потік і творчі здобутки письменників-емігрантів чи представників української діаспори Європи, Америки, Австралії, ближнього зарубіжжя. Отже, маємо ситуацію, яка для нашого літературного життя є абсолютно новою і зацікавлює насамперед своєю віковою, часовою, концептуальною і стильовою різнобарвністю.
Стан творчого почування письменника великою мірою залежить від соціального функціонування його книг, тобто від книговидавничого і книготорговельного процесів, а також і від читача. За визначенням сучасного письменника Б. Жолдака, література — "це велетенський акумулятор, до якого роблять внесок письменники, книговидавці, книгарні, бібліотеки та, головним чином, читачі". Без читача літературний процес немислимий, адже письменник розраховує на те, що його книгу хтось купить і прочитає.
За нової соціально-політичної й економічної ситуації той, хто пише, мусить зважати не тільки на свої творчі інтереси, а й на художні смаки, орієнтири і взагалі купівельну спроможність читачів. Економічна криза і фінансова скрута як її наслідок загострили до краю і проблему читача: у переважній більшості своїй середньостатистичний читач обмежується газетами, а не художніми книгами чи журналами. І хоч в Україні нині видається не менше, а більше (за кількістю назв) журнальної періодики, тираж її незрівнянно менший, ніж раніше. Отже, незрівнянно зменшилася і кількість читачів. З обсягових журналів виходять "Вітчизна", "Дзвін", "Дніпро", "Березіль", "Київ", "Всесвіт", "Сучасність", "Світо-вид"; з менш обсягових — "Чумацький Шлях", "Харків", "Четвер", "Хроніка-2000"; з альманахів — "Хортиця", "Степ", "Бахмутський шлях" та ін. і хоч друкують вони матеріали цікаві й свіжі, рідко хто з читачів їх передплачує через усе ту ж фінансову скруту.
Різко змінилася ситуація і в книговиданні та книготоргівлі. Сьогодні книговидавничий процес в Україні позначений глибокою кризою, що пояснюється і суто економічними факторами, і певною мірою політичними. В умовах варварського, а не цивілізованого ринку, у світі, де панують хаос, неконтрольована комерція, вседозволеність, книговидавничий процес став занадто дорогим, а держава навіть свої державні видавництва не дотує. Отже, вони, перебуваючи на самофінансуванні, змушені шукати виходу, аби не збанкрутувати. А вихід, як правило, один: зменшувати кількість книг і їх загальний тираж та збільшувати тиражі так званих "ходових" книг. До останніх не завжди належать книги найвищої художньої якості, що знижує і читацький смак, і загальний культурний рівень народу. В силу названого надрукуватися сьогодні надзвичайно важко. Сучасний літературний процес, на думку того ж Б. Жолдака, "увігнано знову до письменницьких шухляд, як і колись. Із тою лише різницею, що письменник тепер за ці шухляди не потерпає, тобто вони йому не інкримінуються карним кодексом... Звісна річ, в такому шухлядотворенні хорошого мало, єдино приємне, що ті письменники, які до шухляд ніколи не творили... писати покинули".
Стан соціального функціонування літератури певною мірою відображає і книготоргівля. В умовах ринку й самоокупності частково перепрофільовуються книгарні. Наприклад, у таких центральних київських магазинах, як "Передплатні видання", "Сузір'я", "Наукова думка", "Поезія", "Букініст" продавалися чи й продаються комп'ютери, холодильники, пральні машини, посуд, предмети імпортного ширвжитку тощо. На книжкових розкладках українські видання особливо безпардонно витісняються сьогодні величезною кількістю кооперативної російськомовної літератури підвищеного попиту.
Здавалося б, що у таких умовах не до творчості.