Романтичний ідеал національного визволення та свободи в ранній ліриці Павла Тичини (6 варіант)

Павло Тичина прийшов у літературу зовсім юним і приніс своє радісне світовідчуття, що вибухнуло в ній раптово "Сонячними кларнетами". Поява цієї збірки розцінювалася тоді як справжня революція в українській поезії. Вона вийшла з тісних рамок традиційної поетики, несла в собі свіжу образність, пошуки цікавих форм. Її автор був тоді сповнений надій, щасливого передчуття близької всеочисної грози. Він вірив у революцію зі всім шалом юності, і тому сприймав її спрагло, з відкритою навстіж душею, як провісницю визволення, того духовного розкріпачення народу, про яке так мріяв.

Проте дуже скоро в осяйний світ цих радісних мотивів та настроїв вкраплюються вірші, що містять сумні пророцтва щодо новітньої революційної епохи:

Одчиняйте двері —

Наречена йде!

Одчиняйте двері! —

Голуба блакить.

Очі, серце і хорали

Стали.

Ждуть.

Одчинились двері —

Горобина ніч!

Одчинились двері —

Всі шляхи в крові!

Незриданними сльозами,

Тьмами.

Дощ.

("Одчиняйте двері")

Але "Золотий гомін" волелюбних прагнень до якогось часу приглушує ці страшні поетові пророцтва. Тим життєствердним гомоном повниться небо над Києвом, у ньому вчувається відгук тих прадавніх часів, коли покоління наших пращурів освячували землю кров'ю — за волю.

Із сивої-сивої Давнини причалюють

Човни золотії...

("Золотий гомін")

Причалюють і до пам'яті, і до "золотого гомону", і до дзвонів Лаври та Софії, що звіщали — так бачилося поетові — про добу Свободи. Тичина силою свого поетичного таланту сплавляє в єдине "Я — дужий народ, я моло— дий" усі віковічні змагання українців за омріяну волю, усі священні пориви і злети народного духу:

...Над сивоусими небесними ланами

Час проходить,

Час засіває.

Падають

Зерна

Кришталевої музики.

З глибин Вічності падають зерна .

В душу.

І там, в озері душі,

Над яким у недосяжній високості

в'ються

голуби-тремтіння,

Там,

У повнозвучнім озері акордами розцвітають,

Натхненними, як очі предків!

Але романтичний ідеал визволення дедалі частіше губився в подальшій поезії Тичини, бо дійсність щоразу свавільніше суперечила цьому ідеалові і унеможливлювала його втілення в життя. У звучанні кларнетів безповоротно гасне "сонячність":

Не місяць, і не зорі,

Як страшно!.. Людське серце

І дніти мов не дніло.

До краю обідніло.

("Скорбна мати")

А в поетичній збірці "Замість сонетів і октав" вже не просто нема місця для радісних сподівань на народну волю, на прийдешній день української нації, ніким не гнобленої та не зневаженої, — там поет зі сміливою відвертістю говорить про те, як потоплено і поховано романтичні ідеали його юності:

Місто в мальованих плакатах: людина

людину коле.

Читаємо списки розстріляних

і дивуємось,

що на провінції погроми.

("Антистрофа")

Жахливу дійсність змальовують поетові "Антистрофи", вірші "Загримало в двері прикладом", "Замість сонетів і октав", "Терор" та інші. Тичині стає зрозуміло: революція захлинулася в крові, і отже — це ще не край українській битві за волю. І хоч надломлена цим гірким відкриттям поетова Муза зрадила омріяному ідеалові народного визволення, і Тичина відбував до кінця життя літературну "панщину", проте в скарбниці народного духу лишиться поезія не того Тичини, якого, за словами В. Стуса, доба "заправила... на роль блазня", а того, який був пристрасним митцем, що в зеніті свого таланту гартував народне прагнення до свободи:

...о, я чую, я знаю.

Під регіт і бурю, під грім од повстань

од всіх своїх нервів у степ посилаю —

поете, устань!

Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,

і кривить обличчя в кривавий свій сміх.

Поете, любити свій край не є злочин,

коли це для всіх!

("І Бєлий, і Блок...")