Романтичний ідеал національного визволення та свободи в ранній ліриці Павла Тичини (1 варіант)

Романтичний ідеал національного визволення в ранній ліриці Павла Тичини

Його називали великим співцем нової ери, поетом "руху мас". І нерідко дорікали за ідейну незрілість ранніх творів. Та саме в ранній ліриці Павло Тичина був чесним, щирим і по-справжньому талановитим. Тепер поета іноді звинувачують у конформізмі, втраті творчого "я". Та хто може судити людину, не знаючи обставин її життя? Так, творчий шлях Тичини позначений художніми вершинами і невдачами. Не завжди він мав змогу писати так, як відчував і мислив, були в його творчому доробку й вірші, позбавлені будь-якої художньої вартості. Та всеж учень "великого сонцепоклонника", співець "Сонячних кларнетів" і палкий патріот України — це постать першої величини в українській літературі ХХ століття. Його рання лірика наскрізь пронизана сонячною музикою, сповнена життєдайної сили, енергії, захоплення красою світу, хоч і звучать у ній подекуди тривожні мотиви.

Зміни в суспільному житті викликали у поета суперечливі почуття. Здається, революція принесла надію на національне визволення і свободу українського народу. Проте нове життя народжувалось у кривавих класових битвах, а душа поета не приймала кровопролиття і смерті. Вірш "Хто ж це так із тебе насміяться смів?" викриває грабіжницьке обличчя братовбивчої громадянської війни. Тичина в художній формі ставить гострі питання, які хвилюють українського патріота:

Хто ж це так із тебе насміяться смів?

Хто у твоє серце ніж загородив?

Поет близько до серця взяв страдницьке життя українського народу, змалювавши вражаючу картину великого горя, яке принесли в нашу країну революція й війна. Хто винен у цій трагедії? Поет не дає відповіді, але вона і так усім відома, тому питання звучить риторично, як болючий роздум про велике суспільне зло, що нависло над Україною. Більшовики обіцяли народу райське життя, та хіба можна йти до нього з чорною злобою в серці і кривавою зброєю в руках?

І сказали людям: ми вас поведем!

Рушимо з ножами у наш край-едем.

Обіцянки нової влади виявилися марними, облудними. Поетове серце болить за обдурений і скривджений рідний народ. Мотиви туги й відчаю ще більше посилюються в циклі "Скорбна мати". Яке майбутнє чекає Україну, зморену голодом, спустошену війною, зранену і розтерзану? Плаче жінка над загиблим сином, тужить Божа мати, вражена картинами страшного горя, голосить і побивається ненька Україна над своєю недолею. І поетове серце розривається від болю та жалю:

— За що тебе розп'ято?

За що тебе убито?

Настрої відчаю і приреченості, якими сповнено вірш, здаються такими не властивими Тичині, якого ми знаємо як бадьорого, оптимістичного, що впевнено прозирає у "світле майбутнє". Розгублений, пригнічений, він ніби стоїть серед великої руїни і гарячково намагається осмислити події, що відбуваються. Інколи йому вчувається "золотий гомін" в ритмах нового дня, вбачається якась непевна надія на національне відродження України. Та надії не справдились, розігнані чорним вороном:

Чорний птах,

чорний птах кряче.

І навкруг

каліки.

Суверенність нашої держави не вистояла, "чорнокрилля" надовго закрило небо України. Поет болісно переживає крах прагнень рідного народу. А так бажалось щастя-долі багатостраждальному краю! Адже він любить його до щему в серці, ніжно леліє в душі образ вільної, незалежної України. Гарячими патріотичними почуттями сповнено вірші "Україно моя, моя люба Вкраїно", "Не раз ти бував у наших краях". Із гордістю і замилуванням пише Тичина про свою Вітчизну, освідчуючись їй у палкій любові. Тоді він ще міг писати щиро і чесно, бо патріотизм ще не встигли наректи націоналізмом, і майбутня репресивна машина тільки проектувалась. Проте до її пуску лишалося зовсім небагато часу...

Отой світлий ідеал вільної України спалахнув у серці Тичини і, не розгорівшись, був погашений зимним подихом нового лихоліття. Поет ще раніше передбачав: "Не буть ніколи раю у цім кривавім краю". Невже не судилося щасливої долі нашій зраненій Вітчизні? Зараз вона, як ніколи, близька до своєї вікової мрії. Але, вільна й незалежна, ніяк не може дихнути на повні груди, щиро порадуватись, бо не звелася ще твердо на ноги, опинившись на роздоріжжі історичних шляхів. Чи встоїть? Чи знайде свій єдиний, власний шлях, що виведе її на широкі горизонти життя, до світлих вершин Добра і Правди?