Павло Григорович Тичина був щедро обдарованою людиною. Не тільки писав вірші, а й гарно малював, добре знався на музиці, вправно грав на багатьох інструментах, чудово співав. І це вплинуло на його поетичні твори: вони дуже музичні, несуть в собі багато світла, тепла, яскравих барв.
Поет дуже любив природу, тонко відчував її красу. Шелест трав і злаків, шум дерев, плюскіт річкових хвильок, спів і крик птахів, голос тварин звучали для нього, як музика. Цю музику природи можна відчути, читаючи вірші Павла Тичини.
У поезії "Де тополя росте" автор із замилуванням і надзвичайною любов'ю зображує літню пору, яка асоціюється з житнім полем:
Шумить жито, співа,
Заохочує жить.
Вітерець повіва,
Жито хилить, п'янить...
Ліричний герой розмовляє з природою, яка торкає його душу:
Жито шепче мені
Як привільно навкруг,
І тремтить вдалині
Й потопа виднокруг...
Надзвичайною музичністю пронизана поезія "Гаї шумлять..." Розповідаючи про шум гаю та шелест трав, автор використовує прийом звукопису, що допомагає змалювати ці явища природи.
Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Таким образним висловом поет передає ледь помітне тремтіння повітря в спеку.
Загалом вся поезія "Гаї шумлять" пройнята величезною радістю та оптимізмом.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи-кохаючи.
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Справедливо було б сказати, що у своїх твора Павло Тичина виразно, барвисто, наче малюючи словами, зобразив краєвиди рідної природи і разом з тим "озвучив" їх.