Рано втратив Тарас матір і батька. Залишився сиротою. Люди пожаліли малого, взяли пасти овець.
Та нерідко сум і печаль огортали дитину, й тоді здавалося, що "село почорніло, Боже небо голубеє і те помарніло". Розпач від невлаштованості, розгубленість крають серце хлопчика. Але, як кажуть, світ не без добрих людей. І нещасного самотнього Тараса втішає дівчина, що почула плач. І знову: "Неначе сонце засіяло, неначе все на світі стало моє... лани, гаї, сади!.."
Так і зростав майбутній великий поет, тамуючи душевний біль, радіючи короткочасним світлим хвилинам. Про своє дитинство він написав вірш "Мені тринадцятий минало". Разом з Тарасом ми поринаємо у нещасливий світ сирітства, де іноді мерехтять вогники людського добра.