Образ Катерини в однойменній поемі Т. Шевченка (3 варіант)

Катерина... В уяві відразу ж постає овіяний смутком образ Катерини з однойменної поеми Шевченка. У латаній свитині, з дитиною на руках, "на плечах торбина, а в руках ціпок". Ціпок, яким захищала вона себе, свого сина від злих собак, злих людей, злої долі. Та хіба ж захистить він її, одиноку і гнану всіма, від жорстокого життя? Звичайно, ні. Тому й фінал поеми закономірний. З останніми словами:

Прийми, Боже, мою душу,

А ти — моє тіло! —

Катерина втопилася. Її Івась, коли виріс, став поводирем сліпого кобзаря.

Справжнім захисником простої жінки України феодально-кріпосницької доби був великий Шевченко, поетичне слово якого стало надійним оборонцем наймички Ганни, Сліпої, Оксани, Мар'яни-черниці, Катерини... Старшу сестру поета звали Катерина, може, тому саме сестрою, що потребує братерської підтримки, захисту, сприймається поетом жінка. Він відтворює її образ, глибоко співчуваючи жіночій долі, захищаючи її.

Вболіваючи за долю дівчини, автор хоче застерегти її від необачного вчинку, радить "шануватися, щоб не довелося москаля шукати". Та Катерина щиро покохала, "як знало серденько...". Глибокі й природні будь-які негоди, їй за "милого як співати, любо й потужити".

Далі розгортається трагічна історія молодої матері-покритки. Спочатку вона ще сподівається на повернення коханого. Потім гірко плаче над своєю долею, а після народження сина її життя стає справді нестерпним. Всі від неї відвертаються, зневажають її. Поет засуджує таке жорстоке ставлення до обдуреної дівчини:

Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина народила.

Тяжко Катерині прощатися з батьківською хатою, з рідним селом. За гіркими сльозами нічого не бачить, "тільки сина пригортає, цілує та плаче". Син... Ось заради чого треба жити. І вирішила Катерина знайти батька, дати долю дитині.

Свище полем завірюха,

Іде Катерина

У личаках — лихо тяжке! —

І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає...

Їй доводиться просити милостиню, чути постійні кпини та глузування, їй соромно і тяжко, та любов до дитини, бажання якось влаштувати долю Івася змушують її перебороти сором. І ось нарешті зустріч з офіцером, батьком її сина. Катерина прагне викликати в нього почуття жалю, якщо не до себе, то хоч до сина. Вона ладна на приниження, готова бути йому за наймичку, забути, що вони кохалися колись, що вона стала покриткою. Та страшне відкриття:

Утік!.. Нема!.. Сина, сина

Батько одцурався! —

стає останнім випробуванням, якого Катерина не витримує і закінчує життя самогубством. Можна засуджувати Катерину за її необачливість ("полюбила москалика, як знало серденько") чи малодушність (утопившись, покинула сина напризволяще, не подумала про його долю). Однак завжди проймаєшся великим співчуттям до долі Катерини, бо в її образі втілені одвічні жіночі страждання. Це образ України, високої і пречистої, і все ж нещасливої, ось уже багато століть гнаної недолею по тяжких життєвих манівцях.

Поема "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка — незвичайне й важливе явище в українській літературі. У ній знайшло своє відображення багатовікове прагнення українського народу до незалежності. Та разом з тим вона зовсім не схожа на інші поеми героїчного жанру. Поряд зі сторінками, що відтворюють боротьбу українського народу з польською шляхтою, оживають ліричні світлі картини прекрасного кохання Яреми і Оксани. Ця поема викликає інтерес у читачів усіх часів. Незабутні її сторінки яскравими картинами виникають в уяві.