Україна й українці у творчості Тараса Шевченка (2 варіант)

Т. Г. Шевченко народився в Україні. Тут минуло його дитинство серед вишневих садків і струнких тополь, серед людей, гноблених і нещасних, яким був і він сам, але красивих душею, добрих і співучих. Добро і зло він бачив на землі свого дитинства, рай і пекло, і відчував свою єдність з Україною, з її народом. Все це стало часткою його самого. Він справді вийшов з народу, жив з народом, всіма своїми думами і почуттями був з ним міцно і нерозривно зв'язаний.

І в його піснях-думах бринить ота любов до України і українців, яка невіддільна від поезії Кобзаря; без неї немає Шевченка.

Я так її люблю,

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога

Й за неї душу погублю, —

пише поет.

І любить він рідний край у його спокійній красі під спів солов'я і у бурях, коли сичі перекликаються.

Поетові болить доля рідного раю, про нього він думає перш, ніж про власну долю:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні...

...Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її окраденою збудять...

Ох, не однаково мені.

("Мені однаково...")

Покидаючи неньку-Україну (не з власної волі!), він прощається з нею:

Прощай, світе! Прощай, земле,

Неприязний краю!

Мої муки, мої люті

В хмарі заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово!

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

("Сон")

До неї він лине серцем з далекого Петербурга і з оренбурзького за-слання. Їй він присвячує свої пісні, своїх безталанних і водночас щасливих (бо вічних!) дітей.

В Україну ідіть, діти,

В нашу Україну...

...Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

а ще, може, й славу.

("Думи мої...")

І поховати себе поет просить "На Вкраїні милій" ("Заповіт").

Але любов до краю свого дитинства, любов до своєї батьківщини не засліпила великого сина українського народу. Він розуміє, що "пани лукаві" "у раї пекло розвели":

Он глянь: у тім раї, що ти покидаєш

Латану світину з каліки знімають...

А он розпинають вдову за подушне,

А сина кують...

А онде під тином холодна дитина

Голодная мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

("Сон")

Тут ситі пани визискують знедолених людей ("лани братами оремо, а їх сльозами поливаєм"), ласі розпусники користуються правом першої ночі, роблять покритками чарівних сільських дівчат.

Тому і кличе Великий Кобзар "кайдани порвати" і вражою злою кров'ю волю "окропити", "громадою обух сталить та гостре вигострить сокиру та й заходиться вже будить хиренну волю", тому і оспівує він, поетизує всякий протест: масовий та індивідуальний ("Гайдамаки", "Варнак", "Єретик", "Неофіти" тощо), пасивний і активний, стихійний і свідомий — і засуджує покірність, схильність забути кривди. Йому гірко, коли люди

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть.

("І виріс я на чужині")

"Нехай, забудеться і так..."

("Не спалося, а ніч, як море").

І всіх страдників і борців поет називає братами і сестрами, з якими його єднає ненька-Україна. Ці люди живуть у його серці, живуть у його творах. Це і його мати, яку "ще молодую у могилу нужда та праця положила", і батько, що "не витримав лихої долі — умер на панщині", і брати, яким "лоби поголили", і сестри, що вік свій провели у наймах і злиднях, і кохана його Оксаночка, яку спіткала доля Катерини. Але рідними були поетові і ота мати, що "на панщині пшеницю жала" і далі сну-мрії про волю не йшла, і нещасна бунтівна Марина, і Перебендя, з його піснями-думами про долю України, і наймичка Ганна, що знайшла пораду своєму горю у доброті людській, і герой поеми "Юродивий":

Найшовсь таки один козак

Із міліона свинопасів,

Що царство все оголосив:

Сатрапа в морду затопив...

І горді Залізняк та Гонта, що йшли на боротьбу за волю народну, жертвуючи всім, навіть власними дітьми ("Гайдамаки"), і ще тисячі названих та безіменних українців, бунтівних і покірних, але близьких душі поета.

Але великому Кобзареві чужа була національна обмеженість українських панів типу "завзятого патріота" Петра Скоропадського ("у свиті ходить між панами та п'є горілку з мужиками, і вольнодумствує в шинку", а водночас "кругом паскуда", що "в селі своїм дівчаток перебирає"), чи персонажів вірша "І мертвим і живим..." Поет добре знав українців, що любили "на братові шкуру, а не душу". галерею таких панів він показав у вступі до поеми "Сон" та мало не в усіх своїх інших творах.

Т. Г. Шевченко був ворогом будь-якої обмеженості, вважаючи, що здобутки кожної національної культури є здобутком всього людства.

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

("І мертвим, і живим...")

Саме тому, мріючи про вільну Україну, де "у селах у веселих" будуть "і люди веселі", де "врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі".

Поет уявляв собі "сім'ю вольну, нову" народів, де оживе природа і оживуть люди, де не буде ніякого гноблення, а пануватиме воля і братерство.