Релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка

Ще зовсім недавно, всього декілька років тому, тема "Антирелігійні" мотиви в творчості Т. Г. Шевченка" була звичайною у шкільних програмах та в літературознавчих дослідженнях. І от сьогодні ми вже говоримо про релігійність поета. Чи є тут парадокс? Так, але тільки на перший погляд. Очевидно, Шевченкова творчість дає підстави стверджувати як одне, так і інше. Річ лише в тім, який погляд людина кидає на одні й ті ж слова, поетичні рядки, думки, як прочитує їх, як сприймає — чи холодним розумом, чи гарячим серцем. "Найголовнішого очима не побачиш", — казав Екзюпері устами Маленького Принца. І мав рацію. Якщо сприймати твори Шевченка тільки очима, себто бачити лише букву, а не дух, то без особливих труднощів можна знайти багато рядків, що малюють поета атеїстом, богоборцем чи богохульником. Ось рядки із "Заповіту":

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу ... отоді я

І лани, і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

А ось уривки з поезії "Світе ясний! Світе тихий!":

Будем, брате,

З багрянцем онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими піч топити.

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

Нехай не лякає і не дивує нас "атеїзм" цих рядків. Обурення і гнів поета викликає обрядовість, позбавлена сенсу, з вихолощеним духом. Саме тут причина такого, здавалося б, святотатства. Та насправді це не є святотатство, а повернення додому ідолів, що замінили людині істинного Бога. Чи ж не так вчинив Мойсей із золотим телям, яке виношували іудеї замість свого Бога? Шевченко не знає і не хоче знати Бога церковників і отих "годованих ченців", які перетворили його на ідола, пристосували до власних потреб і власної нікчемності. Таке ідолопоклоніння не має нічого спільного з правдивою вірою. "Я так її люблю... мою Україну убогу, що проклену святого Бога..."

Якщо читатимемо ці рядки самими лише очима, а не серцем, то бачитимемо жахливе богохульство. Але ж згадаймо слова нашого Христа про те, що немає більшої любові, аніж віддати своє життя за брата свого. Та й сам Бог так полюбив світ, що віддав свого улюбленого сина задля порятунку людей. І побачимо, що у Шевченкових рядках — найвища любов і самопожертва, аж до повного зречення себе самого, повного нехтування особистим.

Душа Т. Шевченка, як і всякої геніальної людини, людини вільно мислячої, не може прийняти фарисейства, культивованого офіційною релігією, відчуваючи його облудний мертвотний дух. Згадаймо, наприклад, "У катакомбах" чи "Одержиму" Лесі Українки. У цих творах — те саме, що і в Т. Шевченка: неприйняття рабської покори, пригніченості духу. Адже людський дух — гордий за природою своєю, і це — не гординя, а палахкотіння Божественного вогню в людині, що рветься полум'ям вгору, до неба. До Бога ж, Істини тягнеться Шевченко усім своїм єством, усією любов'ю свого серця:

Моліться Богові одному,

Моліться правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня —

Попи й царі...

{"Неофіти")

Фарисейство, тобто підміна суті зовнішньою обрядовістю, було ненависним Шевченкові, бо сам він жив духом, духом же і творив. Його вірші, їхня сила й кришталева щирість, одвертість, геніальна простота і довершеність свідчать про це. Адже геніальність— це печать Божого благословення на людині. Устами генія, незаплямованими житейською марнотою, як устами малої дитини, ще не торкнутими гіркотою земного життя, говорить істина. Без Божого благословення і Духу людина не може творити, адже сама творчість — це Бог. Усе, що написано сильно і талановито, написано, безпечно, під натхненням, що сходить на людину згори. У такому стані людина стає посередником між Небом і Землею. Так творили біблійні пророки, так творить кожна геніальна людина. Тому хай не дивує нас пророчий дар Тараса — це закономірність для генія, а не сліпа випадковість чи збіг.

Найкращою відповіддю на звинувачення Т. Шевченка в атеїзмі можуть бути його слова з "Псалмів Давидових": "Пребезумний в серці скаже, що Бога немає".

Та покиньмо, врешті, захищати поета від безглуздих ярликів і погляньмо краще на його поетичні рядки, що випромінюють сяйво релігійного почуття. Рядки, що не потребують коментарів чи пояснень, бо пронизані ніжною і трепетною любов'ю, яка промовляє краще за будь-які коментарі. Ці рядки — віршовані молитви поета, зокрема молитва Тараса до Пречистої Діви Богородиці, яка недарма вважається заступницею, покровителькою України, адже і сама Україна — це ніжна, лагідна, упокорена і пречиста жінка:

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю,

Святая сило всіх святих,

Пернепорочная, благая!

("Марія")

А ось у поемі "Неофіти":

Благословенная в женах,

Святая праведная мати

Святого сина на землі,

Не дай в неволі пропадати,

Летючі літа марно тратить.

Скорбящих радосте! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

Тема жінки, матері — особлива для Т. Шевченка. Його ставлення до жінки, до матері найтісніше переплітається з релігійністю поета. Богородиця у поета — це завжди проста жінка, земна, стражденна і свята, а жінка, жінка-мати у нього завше трохи Богородиця. Згадаймо його земну, до болю земну Марію з однойменної поеми і Катерину чи Ганну наймичку з таких же однойменних поем. Усі ці Шевченкові героїні — жінки і святі одночасно. І в цьому велич духу поета — у вмінні бачити святе, священне у людині.

Окремо треба згадати про образ Христа в Шевченковій творчості. Для поета Він — "святий, той назарей, той син єдиний":

І за що

Його, святого, мордували,

Во узи кували;

І главу його чесную

Терном увінчали? —

читаємо в поемі "Неофіти".

Та не шукаймо Христа у Шевченка лише в поетичних рядках. Його Христос, у першу чергу, в полум'яному духові, у пориві до Правди й Істини, у перемозі над світом неправди і зла, у самопожертві в ім'я людей. І хіба Шевченків Прометей з поеми "Кавказ", який в ім'я любові до людей віддав себе на довічне розп'яття і муку, цей титан, що приніс людям вогонь з гордим, палаючим любов'ю духом, — хіба він не Христос?

Говорячи про релігійні мотиви у творчості Т. Шевченка, неможливо не згадати таких суто "біблійних" жанрів, як переспіви Давидових псалмів чи "Подражанія" старозавітним пророкам — Ієзекіїлю, Ісаї, Осії. Вони засвідчують глибоку релігійність поета та досконалу його обізнаність з біблійними текстами. Адже тільки глибоко віруюча душа має потребу шукати суголосне собі в рядках Святого Письма і знаходити там джерело поетичного натхнення. Отже, Т. Шевченко був глибоко релігійною, а точніше, глибоко віруючою людино. Віра вела його через життя, була йому опорою, життєдайною силою поетичного натхнення та невичерпною скарбницею прекрасних поетичних образів, символів, думок та ідей. Тож уся творчість геніального Шевченка є глибоко релігійною, християнською — в першу чергу за своїм духом великої жертовної любові до людей, палкої відданості Істині та Правді.