Це чоловік безжальний і хитрий, якого не можуть зворушити ніякі сльози і благання. Люди, подібні багатіям Гирі й Годованому, зустрічаються у всіх народів за всіх суспільних формацій. Давно кимось придумане слово "глитай" ("глитати" — жадібно, хапливо ковтати) якнайкраще відбиває справжню суть цих моральних потвор, зажерливих, ненаситних егоїстів, що в безумній гонитві за наживою втрачають кращі людські якості.
Одним із найбільших художніх досягнень автора п'єси "97" стало створення психологічно переконливих, яскравих образів. В листі до І. Дніпровського Куліш написав: "Це мої укохані типи, щирі, живі, не фальшиві. На них точилася моя творчість, їх я носив і виношував у череві під серцем". Особливе місце у творі відведено Мусієві Копистці. Це улюблений герой Куліша, його він "вихватив, висмикнув із самісінької гущавини дніпровської голоти". Спочатку навіть і саму п'єсу передбачалося назвати "Мусій Копистка". Але пізніше драматург вирішив: "М. Копистка" мало підходить, бо все ж таки не в Копистці суть. А коли буде "Мусій Копистка", то слід додати "та інші".
Змальований з "одного дядька незаможника, що їхав зо мною (Кулішем. — прим, авт.) степом", Мусій Копистка увібрав у себе типові риси багатьох українських селян. Автор не ідеалізує його, не приховує недоліків, не боїться показати смішним. Цей образ повнокровний і неоднозначний, як саме життя. Тому й цікавий нам Мусій Копистка і сьогодні, тому викликає він до себе симпатію й через багато років після того, як вперше з'явився на сторінках Кулішевої драми.
П'єса "97" принесла письменникові і щастя першого творчого успіху, і гіркоту розчарувань. Постійно працюючи над твором, драматург переробив його "на 60 процентів" (із листа до П. Зенкевича). Але не це було головним і найтрагічнішим. Боячись звинувачень в "ідеологічній невитриманості", хтось із режисерів самостійно переробив фінал п'єси. Ось що писав про це Куліш 20 грудня 1924 р. в листі до І. Дніпровського: ".-я виношував в собі "97", аж поки вони стали теплі, живі, засміялись, заплакали. І тоді я їх переклав на папір. Фінал може бути тільки один — загибель комнезаможу на селі під добу голоду. І коли хтось там тепер переробив фінал, то як би він його не переробив — внутрішня будова п'єси буде порушена". Але до слів автора ніхто не дослуховувався. Перевага при зіставленні двох варіантів фіналу завжди віддавалася переробленому: один за одним помирають незаможники, неминучою здається загибель Мусія Копистки від рук розлюченого натовпу селян, але в найвирішальніший момент з'являється Сергій Смик, який привозить рятівні 97 пудів хліба. Як і попереджав Куліш, така надумана фальшиво-оптимістична розв'язка цілковито порушувала надзвичайно органічну структуру твору, позбавляла його життєвої сили і переконливості.
П'єса "Комуна в степах" (1925, 1931) стала наступною сумною сторінкою в трагічному літописі загибелі українського села. Гурт бідноти створює в селі комуну, намагається спільними зусиллями побудувати нове життя. Очолює комуну Лавро, серед його однодумців — Лука, хлопці Яків і Микитко, дівчина Хима, баба Лукія, дід Ка-сян, циган Муна. З протилежного боку барикади знаходяться колишні заможні хазяї Вишневий і Ахтительний. Діла в комуні йдуть кепсько: земля заростає бур'янами, "в паровому млині горобців та мишей повно…". Серед комунарів визріває глухе незадоволення: вони відмовляються харчуватися у спільній їдальні, обурюються порядками, шо склалися ("той головує, той писарює, той агітує, а я, Макаре, за всіх роби…"). Зневажливо насміхаються люди в селі: "не комуна, мовляв, а купа старців та калік".
У минулому міцні господарі Вишневий і Ахтительний хочуть створити сільськогосподарський колектив і забрати в комуни сорок десятин землі і млин. Правдами і неправдами отримує на це дозвіл від нової влади хитрий Ахтительний. Але комунарі не збираються ні з ким добровільно ділити належне їм добро, вже добряче занехаяне через невмілість і лінь. Лука терміново їде до міста і повертається з документом, підписаним чиновником, який підтримує комунарську лінію. Виділ землі і передача млина забороняється до прибуття спеціальної комісії. П'єса закінчується дещо несподівано: напівбожевільний Вишневий стріляє в Химу, що фанатично віддана ідеї комуни.
За своїми художніми якостями "Комуна в степах" значно поступається п'єсі "97", нагадуючи агітку перших пореволюційних років. Найцікавішим, найсильнішим образом твору є куркуль Вишневий. Куліш явно симпатизує цьому героєві. Саме в його уста він вклав хвилюючі слова про красу рідної землі, пронизані глибоким болем і тугою за втраченим щастям. Слова ці нікого не залишають байдужими: "У мене було хутір аж пахкотів, як квітка серед степу бринів, а тепер...", "Трави, квітів — і тих нема. Ой, що ж ви наробили! А на старій межі знайшов, бач: тирсу, мишій, квіти. (Сумовито усміхнувся, сумовито понюхав зів'ялі квіти). Трошки старої моєї межі не заорали, дак вони, дивлюсь, — ростуть", "Може, тільки колектив стережучи, згадуватиму, як то дні колись сяли, пахли отак.. і степи наші пахли, по краях леліючи".
За сумнівами і ваганнями персонажів п'єси прочитуються тривожні роздуми Миколи Куліша. Здається, він подумки зважує на терезах правду куркульську і правду бідняцьку. Як художник і як реаліст, відчуває: перемагає правда Вишневого. Але так не може, так не повинно бути! Адже тоді потрібно перекреслити не лише своє революційне минуле, а й поставити під сумнів саму ідею революції. Ні! І останні сцени п'єси Куліш змальовує не як художник, вірний своїй мистецькій інтуїції, а як більшовик, що долає куркульський опір і в житті, і у творі. Так знову, вже вдруге, ламається внутрішня логіка п'єси і з'являється відчуття фальшивості, надуманості, невмотивованості фіналу.
"Прощай, село" — остання п'єса з трилогії про українське село. І знову — традиційне вже протистояння: між бідняком і хазяїном, тими, хто підтримує "партійну лінію" і хто опирається їй. У 1934 р. від Куліша вимагали змінити назву п'єси. Як пише дослідниця Т. Свербилова, "у словах "Прощай, село" цілком закономірно вбачали символ знищення органічної ланки нашого буття під час колективізації, хоча автор мав на думці зовсім інше". Але чи й справді автор "мав на думці зовсім інше" і в назві п'єси не було символічного підтексту?
У двадцятих роках, коли були надруковані "97" і "Комуна в степах", Куліш цілком міг би підписатися під словами із вірша П. Тичини:
Хто, хто засміявся у Європі,
кого на кутні узяло,
що ми тут з голоду здихаєм,
а не даємся ворогам?
(Тісніше станьте, сильні духом,
під прапором одним!).
Але п'єсу "Прощай, село" створював уже інший Куліш. Позаду були болючі роздуми над національним і соціальним питаннями, заборони кращих його п'єс — "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Маклена Траса" — одразу ж після прем'єри, розгром ВАПЛІТЕ.
Драма "Прощай, село" була написана впродовж 1932—1933 рр., а надрукована в № 4 журналу "Радянська література" за 1933 р. Вже з кінця весни 1932 р. Україну вразив голод. У своїх спогадах Б. Пастернак писав: "На початку 1930-х років серед письменників було популярним їздити на село і збирати матеріали про його нове життя. Я хотів бути разом з усіма і подібно до інших здійснив подорож із метою написати книжку. Те, що я побачив, не можна висловити. Це були такі нелюдські, неймовірні злидні, такий жах, що вони починали здаватися майже несправжніми, це не вміщалося в межі свідомості Я почував себе хворим. Цілий рік я не міг писати". Куліш знаходився в епіцентрі кривавої драми з багатьма мільйонами учасників, драми, що розгорталася на його очах. Важко повірити, що на рубежі страхітливих 1932 і 1933 рр. цей чесний митець славив у своєму творі політику партії, яка прирікала його народ на загибель.
П'єса "Прощай, село" справляє дивне враження. У ній зустрічаємо звичний уже набір ідеологічних штампів: жадібні до грошей колишні куркулі, боротьба тих, хто агітує за колгоспи-комуни, з тими, хто проти них, підривна діяльність місцевих слуг Божих. З'являється й дещо нове: син Ільченка Дмитрик розповідає сільським активістам про заховані батьком гроші в надії на те, що за це його приймуть до комсомолу. Такий собі український Павлик Морозов.
Але п'єса інколи невловимо нагадує палімпсест — древній рукопис, з якого стерто попередній текст і написано новий, крізь який інколи проступає старий. Так крізь "ідеологічно витримані" нашарування твору час від часу виразно проступають рядки, що доносять до нас неприховану жорстоку правду тих років. Перегорнемо уважно сторінки п'єси.
Не можна не вловити іронії, з якою Куліш показує, як "колективізує" село колишній партизан Пархімча. На завершення вдало проведеної "операції" він влаштовує грандіозну пиятику. Ми ніби чуємо голоси новоспечених сп'янілих колгоспників, які дуже швидко проп'ють і те, що не зникло ще в полум'ї революції і громадянської війни: "Пий, село! Гуляй, село!", "Пий, гуляй! Пропивай! Пропивай село!", "Слушай програму дня: щоб за ранок всі сколективізувались, увечері — ілюмінація й червоний могорич! І громче, музико! Пий! Гуляй!".
"Ось так відбувалася колективізація в українських селах", — з далекого 1933 р. підказує нам М. Куліш. Він розуміє, що нове життя зруйнувало чудові старовинні обряди і традиції, не давши нічого натомість: переляканих людей не об'єднує навіть святвечір, жінкам пропонують "одвикнути од довгого волосся і довгих пісень", діти відмовляються від батьків, а найбільш передові активісти з особливим задоволенням влаштовують танці біля вогнища, де згорають святині предків — ікони.
Кінець п'єси сприймається нами сьогодні як глибоко трагічний. За межі України виселяють кількох жителів села, десь попереду лунає голос Пархімчі, чия команда стане символічним девізом селянського життя на довгі десятиліття: "Прямо на колгосп, равнєніє налєво — руша-ай!".
Значною є література про українське село. Серед усіх творів на сільську тематику не загубилися п'єси Миколи Куліша. Художня майстерність автора, важливість порушених у цих драматичних творах проблем ще тривалий час привертатимуть до них увагу зацікавленого читача й глядача.