Українське село 20-х років у п'єсах Миколи Куліша (2 варіант)

Небагато в українській літературі письменників, чия творчість заслужила б такої високої оцінки: "талант світового масштабу", "явище всесвітнього значення", "геніальний митець", "він вивів українську літературу на арену світового мистецтва". Усі ці захоплені відгуки — про драматурга Миколу Гуровича Куліша (1892—1937).

Скупі рядки автобіографії, написаної 1921 р., дають уявлення про основні віхи життєвого шляху письменника. Народився він 5 грудня 1892 р. у с. Чаплинка Херсонської області (колишня Таврійська губернія) у сім'і селянина-наймита. Пам'ять міцно зберегла перші дитячі враження: принизливі злидні сім'ї, тяжку працю ледь не з п'ятилітнього віку, навчання в Чаплинській народній школі і блискучі успіхи, відмічені вчителями. Завдяки коштам, зібраним місцевою інтелігенцією, Куліш отримує можливість продовжити навчання в м. Олешки. А далі події розгорталися за сценарієм, типовим для багатьох українських письменників: знайомство із забороненою літературою, участь у молодіжних політичних гуртках, виключення з училища Долаючи величезні труднощі, Куліш екстерном складає іспит за курс гімназії. Вищу освіту отримати йому завадила перша світова війна, що значно пришвидшила політичне дозрівання майбутнього класика української літератури.

У величезній погано керованій імперії, що підірвала свої сили в кривавій міжнаціональній битві за місце під сонцем, прекрасне живильне середовище знайшли більшовицькі ідеї. Змученим довголітньою війною, пригніченим і деморалізованим, усім так хотілося говорити про рівність, братерство, мир, землю і так хотілося вірити в те, що "є така партія", яка зможе все це дати народам. Представник найбідніших верств українського селянства, Микола Куліш не може не відчувати симпатії до більшовиків. У 1919 р. він вступає до комуністичної партії і починає активно проводити в життя її політику. Людина творча, неспокійна, Куліш потрапляє на передній фронт боротьби з розрухою і неписьменністю. За кілька років йому вдалося багато зробити для розвитку народної освіти в краї: він активно сприяє відкриттю шкіл, дитячих садків, будинків для безпритульних, створює буквар і читанку для початкових класів. Одночасно Куліш бере активну участь у культурно-мистецькому житті республіки і пробує свої сили в літературі. Його письменницьким дебютом стала п'єса "97".

Усього в творчому доробку Куліша — десять закінчених і кілька незакінчених драматичних творів, декілька віршів, нарисів і публіцистичних статей. Йому, на жаль, так і не вдалося втілити в життя свою багатолітню мрію — написати велике прозове полотно, роман про прекрасне кохання, що "сплітається з блискавками та чадом війни" і гине у вирі кривавих революційних подій.

Із десяти п'єс Миколи Куліша три написано ним на сільську тематику. Це "97", "Комуна в степах" і "Прощай, село". Вони складають своєрідну трилогію про українське село 20—30 років. "97" є найсильнішою п'єсою трилогії, і не випадково найгучніший успіх супроводжував саме цей твір письменника.

Дія п'єси "97" відбувається у звичайному українському селі, що, напевно, мало чим відрізнялося як від рідної Кулішевої Чаплинки, так і від тих численних степових сіл, до яких драматурга приводили професійний обов'язок і письменницький інтерес. Зі сторінок твору перед нами постають вражаючі картини післявоєнної розрухи, голоду і жорстокої класової боротьби. Змальоване Кулішем село, як і вся Україна тих часів, розколоте на два ворожих табори, кожний з яких до кінця боронить свою селянську правду, вистраждану багатьма поколіннями хліборобів. В одному таборі знаходиться сільська біднота на чолі з головою сільради Сергієм Смиком і головою комнезаму Мусієм Кописткою, у другому — багатії та ті, хто їх підтримує.

Мусій Копистка — центральний образ твору. Мусій — із найбідніших соціальних верств села. Він добре знає, що таке злидні, принизлива праця на хазяїна, безрадісне наймитське життя. Пригадуючи з друзями роки до "совіцької власті", він розповідає: "...було ще й гірше: не то що хліба, — кізяка, щоб витопити, не було. А надворі б'є, мете…". Спогади Параски доповнюють намальовану її чоловіком картину бідняцьких поневірянь: "…колись Мусій мій з панського загону й не вилазив, а я в кізяці й діти плодила..".

Гіркі слова Мусія і Параски не можуть не викликати співчуття. Щоправда, уважного читача дещо здивує та дивовижна для селянина легкість, з якою подружжя продає власну хату, і не менш дивовижна легкість, з якою про це розповідає сам Копистка 3 тексту п'єси не можна зрозуміти, що ж завадило йому стати заможним хазяїном — тяжкі обставини особистого життя, відсутність землі і капіталістична експлуатація чи, може, інші, значно прозаїчніші причини, які мимоволі спадають на думку кожному, хто хоч трохи знає українське село й українську ментальність.

Революцію Копистка зустрів з великою радістю. Нова влада на перший план висувала таких, як він, бідняків, котрих у селі ще зовсім недавно відверто зневажали. Колишній наймит Мусій Копистка, ставши керівником місцевого значення, відчуває, що йому катастрофічно не вистачає знань, і дуже хоче вчитися. Власне кажучи, п'єса й починається сценою, коли підліток Вася Стоножка навчає голову комнезаму грамоти. І навіть потім, значно пізніше, коли вже, здається, треба було не вчитися, а рятувати своє життя, Копистка бере з Васі слово "довчити" з ним букваря. Таке жадібне прагнення до знань було притаманне багатьом українським селянам, яких внаслідок цілеспрямованої багатовікової політики російського уряду було позбавлено рідної мови в рідній школі.

Але як не важко було Мусієві і його односельчанам за часів царату, що таке справжнє, небувале горе вони дізналися лише в роки радянської влади. Вона принесла не лише торжество повернутої людської гідності ("Колись _. на землю забороняли сісти, а тепер ... на плисові крісла садовлять, раду " радять, як воно, що й до чого..."), а й голод, божевілля, людоїдство, масову смерть, яка враз порівняла усіх — і бідних, і заможних.

Драматург сміливо малює у п'єсі жахливі картини народних страждань, не можна спокійно читати розповідь про страхітливий, нелюдський вчинок збожеволілої від горя Орини і глухонімого Ларивона. Копистці так само важко, як і всім іншим. Але він старається триматися мужньо і спокійно. Щиро вірячи в те, що нова влада захищає селян, не дасть їм загинути від голоду" він намагається свою віру, свою впевненість у перемозі передати й односельчанам. "Не журись, браття!.. Тільки держись купи, головне тут — контахту держись... Повагом, повагом — та й вийдеш на рівний шлях_" — заспокоює їх Мусій. Він глибоко переконаний, що не радянська влада винна в голоді і стражданнях людей, а глитаї, які заховали хліб, і церква та релігія, які є "опіумом для народу". Сьогодні, знаючи всю правду про революцію, більшовицьке керівництво і його злочинну політику, ми розуміємо, хто ж був справжнім винуватцем голодоморів 20-х і 30-х років.

Останнім часом мільйонними тиражами видрукувані газетні і журнальні статті, книги, наукові дослідження, що розповіли всьому світові про нечувані муки приречених на голодну смерть селян, муки, перед якими тьмяніють картини Дантового "Пекла". Серця багатьох людей здригнулися від жаху, коли вони, прочитали один із розсекречених листів В. І. Леніна: "Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із шаленою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору." Нам що б то не стало необхідно провести вилучення церковних цінностей найрішучішим і найшвидшим способом, чим ми можемо забезпечити собі фонд у декілька сотень мільйонів золотих карбованців... Без цього фонду ніяка державна робота взагалі, ніяке господарське будівництво ... зовсім немислимі".

28 травня 1991 р. в газеті "Комсомольська правда" була надрукована стаття "Від Мора і до мору" журналіста І. Вірабова. У ній наводилися такі красномовні факти: "В. Водовозов згадував: "У кінці 1891 року розмови про боротьбу з голодом привели до створення в Самарі особливого комітету для допомоги голодуючим... На зборах і сходках молоді Ленін вів систематичну і рішучу пропаганду проти комітету."", "Друг Леніна А. Бєляков: Володимир Ілліч "мав мужність відкрито заявити, що наслідки голоду — народження промислового пролетаріату, цього могильника буржуазного ладу, — явище прогресивне, бо сприяє зростанню індустрії і рухає нас до кінцевої мети, до соціалізму, через капіталізм... Але саме тільки наслідки голоду створюють прогресивне явище, а не сам голод".

Коментарі до цих документів епохи, як кажуть, зайві. Отже, виявляється, що керівник світового пролетаріату вже з юнацьких років не лише спокійно реагує на голод, а й вважає його одним із закономірних (і необхідних?) етапів на шляху досягнення загальної рівності і щастя. Але ні в 1924 р., ні в 1933 цього ніхто не знав. Не знав і навіть не здогадувався про це член комуністичної партії Микола Куліш. Він, як і його герой Мусій Копистка, гостро засуджує тих, хто з усіх сил опирається діям радянської влади.

Не викликає симпатії ні в автора, ні в читачів один із героїв п'єси "97" секретар сільради Панько, що залицяється до дочки куркуля Гирі Лизі, яка нишком підгодовує його, випитуючи останні комнезамівські новини. Дивно, але саме в уста цього вельми непривабливого персонажа вклав Куліш слова, що виражали думку багатьох селян того голодного часу і були простою і єдино вірною розгадкою причини голодомору в Україні, що завжди славилася найкращими в світі чорноземами: "Дурні ми були, що хліб дали вивезти!... Ходили, шукали, трусили, а що нам за це?.. І обще революція не йтересна стала, от!...".

Копистці і його комнезамівцям у п'єсі в першу чергу протистоять багатії. Найбільш яскраво й виразно змальований куркуль Гиря. Ставлення до Гирі у сьогоднішнього читача і глядача таке ж, як і в часи Куліша. Важко відчувати до цієї людини щось інше, крім огиди й презирства. Адже йому чужі такі високі поняття, як совість, милосердя, співчуття. У той час, коли односельчани пухнуть від голоду, він пишно наряджає свою дочку, обіцяє купити їй французькі духи і грамофон.