Філософська лірика Федора Тютчева

Філософська лірика Федора Тютчева

Тютчев — один із кращих поетів у російській літературі XІX ст. — відомий нам насамперед своєю філософською лірикою. Саме ця спрямованість віршів поета істотно відрізняє його поезію від творчості сучасників, виділяє його твори з-поміж творінь інших відомих поетів того часу.

Філософським підгрунтям для творчості Тютчева стали роботи Шеллінга. Дійсно, зв'язок образів ночі й хаосу, думка про "нічний бік" людської психіки, що яскраво проступає в тютчевській поезії, беруть свій початок у творчості Шеллінга. На думку філософа, основа історії Всесвіту і життя людської душі — боротьба світла з темрявою, з "хаотичним рухом первісної природи", з "несвідомою, темною сліпою волею" в природі й людині, яка прагне до споконвічного хаосу, до загибелі.

Однак для розуміння поезії Тютчева істотно, що за подібними віршами у нього стоїть почуття самотності, відірваності від світу, в якому живе поет, глибока зневіра в сили цього світу, усвідомлення неминучої загибелі.

Палке прагнення до злиття з природою опосередковане у віршах Тютчева шеллінгіанською ідеєю живої єдності та цілісності всього Всесвіту. Шеллінг стверджував, що вся природа жива, що вона має єдину "світову душу". Про те ж пише й Тютчев:

Не то, что мните вы, природа:

Не слепок, не бездушный лик —

В ней есть душа, в ней есть свобода,

В ней есть любовь, в ней есть язык.

"Світова душа", "всесвітня воля" полярна відокремленій волі індивідуальної, окремої людської істоти. Віддалення "окремої волі" людини від "універсальної волі" природи, як вважає Шеллінг, — принцип зла, прагнення до єдності з "всесвітнім життям природи" — умова блаженства. І ця ж ідея декларується у Тютчева:

В собі самому жити вмій.

Є цілий світ в душі твоїй

Таємно-чарівничих дум...

Шлях подолання розладу, на думку Тютчева, полягає саме у злитті, у відчутті поєднання свого життя із загальним життям природи.

І далекий від дійсності, ідеальний характер природи Тютчева залежить від того, що він сприймає її не ззовні, як якусь об'єктивну данину, а в дусі філософії Шеллінга, немовби зсередини. Самотній серед людей, Тютчев шукає містичного союзу з "душею" природи, відбиваючи у ній власні душевні стани. У філософсько-насиченій ліриці Тютчева ми бачимо перші в російській поезії елементи діалектичного осягнення дійсності. Світ, природа сприймаються ним, з одного боку, як загальний зв'язок — "все в мені і я в усьому", — з іншого, — як безперервна зміна, процес, переходи, динаміка — "у всьому рух, життя в усьому".

Поезія Тютчева з надзвичайною силою передає бунтівний стан, висловлює бунтарську стихію людської душі. Це поезія думки, яка, за словами Тургенєва, "завжди зливається з образом, взятим із світу душі або природи". Це поезія сильних, сміливих і оригінальних образів, різноманітних за тональністю, чудових за ритмами і звучаннями, самобутня, темпераментна, розумна.