"Осучаснення" античного міфа про Галатею і Пігмаліона в п'єсі Б. Шоу

У давньогрецькому міфі про Пігмаліона розповідається про великого художника з острова Кіпр Пігмаліона. Він жив самотньо, не був одружений. І одного разу зробив зі слонової кістки статую дівчини, неймовірно прекрасної. Дивлячись на своє створіння, він милувався її красою й довершеністю й врешті-решт закохався у своє створіння. Скульптор звертався до неї зі словами, але вона залишалася німою. Тоді Пігмаліон на святі, яке проводилося на честь богині Афродіти, приніс у жертву богині телицю із золотистими рогами й звернувся до Афродіти з проханням дати йому за дружину дівчину таку ж прекрасну, як створена ним статуя. Полум'я жертовника одразу ж засяяло: це означало, що богиня почула слова Пігмаліона. Коли ж Пігмаліон повернувся додому, то побачив, що його прекрасна статуя ожила. Так богиня кохання дала Пігмаліону за дружину створену ним красиву дівчину.

Цей сюжет, оригінально переосмислений, поклав в основу своєї п'єси відомий англійський драматург Бернард Шоу. За версією, яку запропонував Б. Шоу, сучасним Пігмаліоном став відомий талановитий професор фонетики Генрі Хіггінс, а Галатеєю — звичайна лондонська квіткарка Еліза Дулітл. На цьому, з моєї точки зору, подібність із давньогрецьким міфом закінчується, бо й сучасна Галатея, і Пігмаліон у п'єсі Бернарда Шоу зовсім інші.

Подивимося спочатку на сучасного Пігмаліона — професора Хіггінса. Як і герой античного міфа, Хіггінс дуже талановитий і достатньо відомий у своїй галузі фахівець. Він досконало володіє своїм предметом, швидко й безпомилково, з точністю до шести миль може визначити, з якої місцевості походить людина. Настільки добре він знає всі англійські діалекти. Він автор кількох наукових праць, розробив свої власні ефективні методи навчання й подолання недоліків у вимові. Навчає, і досить успішно, правильній літературній вимові новоявлених мільйонерів. А на зароблені гроші займається науковою роботою в галузі фонетики. Але за характером Генрі Хіггінс людина нестримана й непостійна, хоча й незлоблива. Мова його — така бездоганна з точки зору фонетики й орфографії, пересипана лайками й іншими негарними словами. Поводиться він також не кращим чином: навіть рідна мати — леді Хіггінс — просить сина не заходити до неї у її прийомні дні. Проте він дуже честолюбна людина. Заключивши парі з полковником Пікері-нгом, теж мовознавцем, що за декілька місяців перетворить цю жалюгідну, замурзану квіткарку Елізу на світську леді, він жваво береться за роботу. А сама Еліза цікавить його лише як об'єкт експерименту. І не більше того. Навчаючи її хорошим манерам, прищеплюючи їй знання, знайомлячи зі світовою культурою, створюючи, власне кажучи, нову особистість, він сам поводиться далеко не по-джентльменськи. Лайка й брутальні слова так і сипляться з його вуст. А на Елізу він взагалі дивиться як на порожнє місце, зовсім не вбачаючи, що перед ним людина. Гордовитий і нетактовний, він навіть не хоче замислитися над тим, що поводить себе нечемно. І ні чудова врода Елізи, ні її феноменальні лінгвістичні здібності не можуть розтопити холодного серця Хіггінса. А коли експеримент було закінчено — Еліза блискуче витримала іспит — на великосвітському прийомі її дійсно прийняли за справжню герцогиню — Хіггінс стверджує, що саме він "створив" цю непокірну йому дівчину.

"Такого чудового експерименту мені ще ніколи не вдавалося поставити", — каже Хіггінс, зовсім не зважаючи на те, що й матеріал, з якого він ліпив "своє створіння", був найвищого ґатунку, і якби не Еліза — цей талановитий, здібний, призвичаєний до праці учасник експерименту, то навряд чи Хіггінсу вдалося б виграти парі. Але експеримент закінчується, і Хіггінс втрачає до Елізи будь-який інтерес. "Більше я виробництвом герцогинь не займаюся", — каже він Пікерінгу. Як же далеко йому до Пігмаліона. До його високої, мрійливої душі, сповненої такого великого кохання, яке спроможне було навіть статую оживити!

А що ж новоявлена Галатея — міс Еліза Дулітл, звичайнісінька, проста дівчина-квіткарка? У порівнянні із сучасним Пігмаліоном —— професором Хіггінсом, Б. Шоу малює цей образ із більшою теплотою і привабливістю. Дівчина, хоч і походить із самих низів Лондона (вона напівсирота, донька сміттяра й землекопа), але має сильний незалежний характер, трудолюбна й добра, привітлива й доброзичлива. Життя її зовсім не легке, але вона намагається зберегти свою людську честь і гідність. Потрапивши в дім до професора Хіггінса, вона жадібно всотує справжні багатства духовної культури, з великим бажанням відвідує художні виставки, концерти класичної музики, а прийшовши додому, одразу ж підбирає мелодії почутої нею музики, будь то Брамс чи Бетховен, — такий тонкий вона має слух. Володіючи винятковими лінгвістичними здібностями, Еліза дуже швидко опановує літературну мову. Старанна й вимоглива до себе, вона намагається отримати якомога більше знань, займається самовдосконаленням, вивчає правила гарних манер. Ще й до того Еліза була надзвичайно привабливою зовні. Отже, в образі Елізи ми бачимо гармонійне поєднання краси зовнішньої і духовної. Але Елізі все-таки не вдалося зробити те, що вдалося зробити Галатеї: творець не запхався у своє створіння. Навіть не подумав, що буде надалі з ним, цим його створінням, хоча як порядна людина мав би про це потурбуватися. Але не Еліза винна в цьому, а цей новоявлений Пігмаліон — жорстокий, егоїстичний і бездушний. Таким чином створіння — Еліза — значно переросло свого творця Генрі Хіггінса. У моральному плані Еліза набагато вища за Хіггінса. Художнику, щоб створити якийсь прекрасний неповторний шедевр, потрібно мати щире серце і глибокі почуття, в тому числі й кохання, яке надихає творця на створення прекрасних творінь. Цим повною мірою володів герой античного міфу Пігмаліон, і саме цього, на жаль, бракує сучасному Пігмаліонові — професору Генрі Хіггінсу.

Але маємо надію, що Хіггінс зуміє все-таки подолати свій характер, переглянути свої переконання, розбудити своє заснуле, крижане серце. Відкритий фінал п'єси Бернарда Шоу дозволяє сподіватися на це.