Ще сто п'ятдесят років тому світовий літературний процес можна було порівняти з рівнинною річкою або поважною статечною леді, що плине крізь сторіччя — наче йде сходинками палацу, ґречно вітаючись зі знайомими. Класицизм змінювався на сентименталізм, а той — на романтизм, це відбувалося в одній країні раніше, в іншій пізніше, деякі країни перескакували через сходинки, англійський романтизм був зовсім не схожий на німецького тезку, а вони разом — на російського, але процес був загальним. Та наприкінці XIX сторіччя щось змінилося. По-перше, з невеликим (в історичному масштабі) інтервалом виникло одразу кілька літературних напрямів, і апологети кожного з них мали власну точку зору — на мистецтво та його роль у суспільстві, на суспільство взагалі й на людину зокрема. Досить додати до розбіжностей ідеологічних, наприклад, між неоромантизмом і футуризмом, розбіжності в методах та прийомах зображення навколишнього світу — і можна уявити собі, якою була літературна ситуація сто років тому. Не рівнинна вже, а бурхлива гірська річка, що тягне величезні кам'яні брили і зносить цілі людські поселення! Не поважна дама, а декадентка-кокаїністка на маскараді у божевільні!
На Заході більшість із модерністських течій вичерпали себе — і тепер про дадаїзм або футуризм можна довідатись лише з підручників з історії літератури. Деякі, наприклад, авангардизм чи поп-арт і зараз іще існують, але — як щось екзотичне. Та й знають про них лише у вузькому колі спеціалістів. Для широкого ж загалу існує масова культура. У широкому розумінні цей термін охоплює все суспільне життя — від політики й системи освіти до газет, коміксів і анекдотів. Але найчастіше цей термін використовують для визначення розважальних книжок, фільмів, — усього, що не претендує на звання "елітарного мистецтва". Діячі ж елітарного мистецтва дійшли висновку, що все на світі вже створене і митці тепер просто повторюють один одного. То чи не цікавіше чесно грати вже написаними текстами, включаючи до нового, наприклад, роману натяки на твори попередників? А читачі хай розгадують. Такий прийом введення до нового, тексту "клаптиків" уже відомих творів назвали "включенням інтертек-сту". Останні двадцять — двадцять п'ять років літературний процес Заходу плине під знаком постмодернізму, і твори, написані у відповідності до цього напрямку мистецтва, чимось нагадують кросворди. Яскравим його прикладом зазвичай називають твори Умберто Еко, зокрема його роман "Ім'я троянди". Другою особливістю постмодернового мистецтва є теза про "смерть автора". Звичайно, письменник лишається живий-живісінький, але європейські вчені дійшли висновку, що автор не може уявити, як саме будуть розгадані його натяки, і взагалі після того, як книгу написано і випущено в продаж, настає час творчості для читача і текст з тих недомовок, розкритих цитат та інших натяків творить вже він.
- "Про літературний процес" (реферати)
- Визначте одну з головних особливостей романтизму (та інші запитання)
Іноді лунають заяви, що буцім Радянський Союз стояв осторонь світового процесу розвитку мистецтва, що літератури, зокрема, російська чи українська, на сімдесят років "випали" з нього. На мій погляд, це не так. Специфіка мистецтва радянської доби полягає в тому, що разом з масовою культурою, яка обслуговувала ідеологію (а масова культура обслуговує або включає в себе ідеологію у будь-якій країні), існувало мистецтво андеграунду, перш за все література. І займалися письменники, поети, та й узагалі всі, хто мав що сказати, тим, чим і повинні займатися митці, — змальовували відносини людей один з одним і з навколишнім світом. Тож коли залізна завіса впала, від мистецтва вимагали не "смерті автора" — навпаки, діалогу, обговорення. А створювати романи-кросворди-загадки... За повоєнні роки езопова мова радянських митців сягнула вершин, які й не снилися в Європі. Наприклад, досі науковці Сполучених Штатів і Європи не можуть зрозуміти "простеньких" творів братів Стругацьких, пишуть статті, заплутуються усе більше й більше, — "Важко бути богом", "Пікнік на узбіччі"... Про щось складніше й мови нема. А ті ж повісті "Важко бути богом", "Спроба до втечі" і "Друга навала марсіан" Стругацьких, романи Василя Гроссмана "Життя і доля", Булгакова "Майстер і Маргарита" — то лише початок розвитку радянської езопової мови, їх читали у шістдесяті роки. Добою ж розквіту радянських езо-пів, зокрема авторів літературної казки, були шістдесяті — початок вісімдесятих років. Коли ж впала залізна завіса, виявилось, що ідеї постмодернізму не відповідають вимогам суспільства, що гра текстами заради самої гри цікавить дуже небагатьох інтелектуалів.
То ж чи можна сказати, що для літературного процесу пострадянських часів взагалі характерні постмодерністські твори? Мистецтвознавці по-різному відповідають на це питання: одні кажуть, що канон постмодернізму вже розроблений і будь-яка невідповідність до нього дозволяє говорити в кращому разі про вплив; інші — що ця невідповідність обумовлена специфікою національної літератури чи суспільним життям, інформація про які підпадає під визначення "текст" чи "інтертекст" (адже під це визначення підпадає будь-яка інформація взагалі). Але беззаперечно, що література народів колишнього Радянського Союзу зазнала впливу як масового, так і елітарного мистецтва так званого "далекого зарубіжжя". Які ж наслідки того впливу і які тенденції помітні, наприклад, в сучасній російській літературі? По-перше, існують, хоч і невідомі широкому загалу, модерністські напрями, наприклад, концептуалізм, авангардизм тощо. По-друге, будь-яка "оригінальність" художньої форми чи змісту твору Володимира Соро-кіна чи Михайла Успенського, Тетяни Толстої чи Віктора Пєлєвина отримала поважне теоретичне підґрунтя — постмодернізм (та й взагалі теоретичні розробки західних науковців дуже вплинули на пострадянську літературу, хоч однозначно віднести той чи інший твір до якогось напрямку неможливо, хіба що зрідка і дуже умовно). Але небагато хто з російськомовних авторів просто грає з формою тексту (серед най-відоміших можна назвати "Блакитне сало" та інші твори Володимира Сорокіна, а також твори Михайла Успенського). Більшість митців так чи інакше продовжують традиції російської літератури. Особливість їхній творів — ідея про людину у цілком ворожому, хаотичному, некерованому і неконтрольованому оточенні. Звичайно, ідея про людину і зовсім не ідеальне оточення не нова, але до доби постмодерну це оточення можна було взяти під контроль, гармонізувати, зробити досконалим, — в усякому разі так вважали митці XIX та XX сторіччя, варто згадати слова героя повісті "За мільярд років до кінця світу" братів Стругацьких: "капітулювати перед законом природи соромно... закон природи треба вивчити, а вивчивши — використовувати". Інші письменники не казали так прямо, але ця ідея була основою їхнього світобачення. Ідею ж сучасну краще за всіх сформулювала Тетяна Толстая в есе "Російський світ": навколишній світ — хаос, божевільня, де на двері великий замок, але немає стінки, де стеля низька, але замість підлоги — безодня під ногами, де нічні фантазії матеріалізуються, а звичайні побутові речі виявляються ілюзією, де нема логіки, сходи намальовані, а схеми лабіринтів міняються без попередження. Виходячи з цього, мені здається, можна назвати два напрямки літературного процесу. Перший з них особливо помітний у так званій популярній, або масовій літературі: основою сюжету є теза про те, що людину оточує хаос, усе навкруги — вороже або байдуже до неї (не важливо, про що йдеться, — про розважальну фантастику з іншими планетами, з пригодами в майбутньому чи минулому, про детектив тощо). Головна ідея такої літератури — усе владнається. Герой переможе усіх ворогів, а як ні, то обставини якось вдало складуться, або й ворог виявиться нещасною людиною, жертвою знову ж таки обставин. Усе буде добре. Не книжки — психотерапія для мас, засіб утекти з повсякденності, відчути себе дужим і розумним, а не службовцем без перспектив і з пивним черевцем.
Другий напрямок — Література. До неї можна віднести майже всі твори, які не підпадають під категорію "попса". їх дуже багато, але на мене найбільше враження справив роман Г. Л. Олді "Ноперапон, або за образом і подобою". З кожним може трапитись біда, багато кого може обдурити Звір і, пообіцявши захист і всемогутність, перетворити на річ, а річ — на зброю. Але навіть в байдужому світі є люди, не всемогутні, не герої, звичайні люди — колишній учитель, подруга по нещастю, просто знайомий. Які допоможуть згадати, що всі ми, які б не були, — за образом і подобою. Огляд сучасної літератури не буде повним, якщо не згадати творів, автори яких намагаються створити загальну, універсальну картину, міф про сучасність. Серед таких — казки Людмили Петрушевської (єдина книга, яку мені б хотілося спалити); роман Тетяни Толстої "Кись", де розділи названо літерами давньослав'янського алфавіту (це ще Платон назвав алфавіт моделлю універсуму, тобто світу взагалі), правдивий міф про Росію — а може не лише про неї; роман "Пентакль", який разом написали Марина й Сергій Дяченки, Андрій Валентинов та Г. Л. Олді, — міф про Україну, про її душу, якщо у цілого народу буває душа.