У процесі вивчення світової літератури я помітила одну цікаву річ: поезія є найчутливішим жанром літератури. Вона дуже тонко реагує на всі зміни у суспільному житті, дуже чітко, наче барометр, показує настрої людей, накопичує ті настрої у собі і несподівано проривається на волю лавиною алегорій, метафор, символів. А ще поезія перебуває у постійному пошуку нових форм вираження. На мою думку, поезія — із категорії вічних цінностей.
Читаю поезію французьких поетів-символістів і намагаюся зрозуміти дух того часу. Франція кінця XIX сторіччя переживала складні часи. У суспільстві панувало розчарування після поразки революції. Не справдилися напівутопічні ідеї значної частини суспільства. Серед цього занепаду, зневіри і байдужості зазвучали поезії Поля Верлена, Артюра Рембо та інших поетів-символістів.
Поль Верлен тоді написав:
Вийду надвір —
Вихровий вир
В поле млистім
Крутить, жене,
Носить мене.
З жовтим листям.
(Переклад Г. Кочура)
Ці рядки "вільного вірша" за витонченістю та імпресіоністичністю нагадують мудру і небагатослівну японську поезію. Вірші Верлена звучали в унісон з настроями декадансу. Як і П. Верлен, французькі поети-символісти С. Малларме, А. Рембо, Ж. Мореас та інші у своїх поезіях проповідували індивідуалізм і містицизм, дотримуючись модних на той час філософських течій. З точки зору символістів, реальна дійсність, яка оточує людину, є несправжнім світом, ілюзорною видимістю, а істина прихована у невидимому світі, доступному лише тим, хто збагнув і зрозумів суть символів. Бажання зрозуміти символіку і зазирнути до "потойбічного" світу завжди притягувало чутливі і романтичні натури. Тому поезія символістів одразу знайшла чимало прихильників, а цей напрям у-поезії швидко поширився теренами Європи.
Не можу не відзначити, що поезія французьких символістів — красива і вишукана. Від неї отримуєш істинну насолоду, епітети і метафори просто вражають. Ось рядки поезії Артюра Рембо:
Я сонце споглядав у пострахах містичних,
Що зблисло згустками фіалкових промінь...
(Переклад В. Ткаченка)
Символісти проповідували вчення про два світи, а поетичний символ слугував посередником між земною дійсністю й "іншими світами", між поетом і божеством. Найпоширенішим поетичним символом був образ чогось туманного, далекого і навіть містичного. Символісти зумисне приховували суть поетичного слова. Проте як добре це в них виходило!
Поет-символіст Малларме писав: "Назвати предмет — означає знищити три чверті насолоди поемою, яка полягає у щасті потроху вгадувати". Особисто мені подобається ця поезія, адже є привід самій домислити, подумати над багатьма звичними речами. Поезія, у якій усе сказано і розставлено по своїх місцях, на мою думку, втрачає привабливість.