"Татьяна, русская душою" (роздуми над темою)

Коли говорять про якості будь-якої людини, визначають її вдачу, розглядають як особистість, завжди чомусь згадують про її належність до певної нації, кажуть, як зараз модно, про її національний менталітет...

Герої літературних творів — тут не виняток. А що це означає — російська душа?

Звичайно, можна розповідати про любов до рідної природи і згадувати рядки про зустріч світанку, про тривалі прогулянки по лісах та луках Михайлівського та Три горського, по берегах Сороті — пам'ятаєте, поет подарував героям роману "Євгеній Онєгін" свої улюблені місця?

Можна згадати рядки:

Татьяна верила преданьям

Простонародной старины, —

розповісти про вірність національним традиціям та про чудовий сон Тетяни.

Але, мабуть, те ж саме можна сказати і про інших пушкінських провінційних баришень і для цього необов'язково бути росіянкою.

Тоді чому ж таки саме про неї — "головна героїня", "улюблена героїня" та ще й "Тетяни милий ідеал"? Вона навіть російською мовою не писала, і того самого славетного листа Пушкіну довелося перекладати з французької...

Є, мабуть, у кожного народу свої риси, притаманні тільки йому традиції, що не визначаються ніякими соціально-економічними табелями, що не відняти під час будь-яких випробувань.

Ми бачимо щирість і відвертість першого кохання Тетяни, її сміливість і рішучість. Ми знаємо, що через все життя пронесе вона його в серці: "Я вас люблю (к чему лукавить?)" Віримо її словам і не чекаємо від неї іншого, коли згадує про різні місця, про юність:

А мне, Онегин, пышность эта, Красивой жизни мишура,

Мои успехи в вихре света,

Мой модный дом и вечера,

Что в них? Сейчас отдать я рада

Всю эту ветошь маскарада,

Весь этот блеск, и шум, и чад

За полку книг, за дикий сад,

За наше бедное жилище,

За те места, где в первый раз,

Онегин, видела я вас,

Да за смиренное кладбище,

Где только крест да сень ветвей

Над бедной нянею моей!

Навіть у особистому житті Тетяна — дочка свого народу, вірна його принципам і традиціям.

Пам'ятаєте розмову Тетяни з нянею:

В эти лета

Мы не слыхали про любовь;

А то бы согнала со света

Меня покойница свекровь. —

Да как же ты венчалась, няня?

— Так видно Бог велел...

Тетяна мовби повторює долю старої кріпачки: одруження без любові, тільки обов'язок:

...с слезами заклинаний

Молила мать; для бедной

Тани Все были жребии равны...

Я вышла замуж.

її хрест важчий: вона не забула (і не забуде ніколи!) перше кохання, вона знову бачить коханого — тепер вже біля її ніг...

Але не можна, на думку героїні, віддячити злом людині, яка нічого тобі не зробила поганого і до того ж постраждала на війні (перед нами поранений у боях генерал 1812 року). І є розуміння сімейної честі, гідності:

Я вас люблю (к чему лукавить?),

Но я другому отдана;

Я буду век ему верна.

Без сумніву, якщо чоловік, навіть нелюбий, зазнає лихої години, Тетяна буде поруч з ним, доглядатиме, підтримуватиме. Поїде до великого Сибіру, як це зробила Марія Миколаївна Волконська — теж "милий ідеал" поета, його романтичне юнацьке кохання, чия доля так схожа на долю пушкінської героїні...

Тобто вірність та розуміння честі, кохання та жертовність заради іншої людини — ось, на мій погляд, риси, що визначать у романі Пушкіна душу його улюбленої героїні.