Для мене Лермонтов — це перш за все, ще з малих років, "Белеет парус одинокий". Може, тому, що рядки вірша пролунали на морському узбережжі мовби звуковим фоном до маленької білої краплини, яка миготіла на синьому обрії, загадкова й чарівна, у вранішньому тумані? А може, завдяки тому, що в перші мої шкільні роки накотилась, мов друга хвиля, катаєвська повість із такою ж назвою, пройнята таким самим неповторним волелюбним духом?
Мабуть, ці рядки я знала напам'ять завжди. А значить, знала про Лермонтова, що
...Он, мятежный, просит бури,
Как будто в бурях есть покой.
Це вже потім, у школі, познайомлюсь з коротким яскравим життям поета. Це потім спаде на думку, що поет і його герой дуже схожі. Докази прийдуть потім. Спо чатку — тільки знання, аксіома, вогник вічного полум'я. Його відблиски-спалахи — майже у кожному рядку:
Мне нужно действовать. Я каждый день
Бессмертным сделать бы желал как тень
Великого героя. И понять
Я не могу, что значит отдыхать.
Всегда кипит и зреет что-нибудь
В моем уме.
Від юнацького кредо — до зрілої, заповітної мрії, до поеми "Мцирі". З перших же рядків — описів природи мовби оживають перед тобою кавказькі пейзажі Лермонтова:
Я видел горные хребта,
Причудливые, как мечты,
Когда в час утренней зари
Курилися, как алтари,
Их выси в небе голубом,
И облачко за облачком,
Покинув тайный свой ночлег,
К востоку направляло бег —
Как будто белый караван
Залетных птиц из дальних стран!
Здавалося б, рай на землі — це місто вічної краси та спокою, турботи ченців та духовної висоти молитви. Здавалося б, навіщо шукати щось інше, незнане? Але звучить останньою сповіддю, спробою пояснити свою втечу:
Я знал одной лишь думы власть,
Одну — но пламенную страсть:
Она, как червь, во мне жила,
Изгрызла душу и сожгла.
Она мечты мои звала
От келий душных и молитв
В тот чудный мир тревог и битв,
Где в тучах прячутся скалы,
Где люди вольны, как орлы.
Юнак, не бачивши іншого життя, біжить не заради звичайних пошуків цікавого: "узнать, прекрасна ли земля". Його душу бентежить інше, складніше питання:
- Реферати про життя та творчість Михайла Лермонтова
- Як Лєрмонтов назвав свій переклад вірша Й. В. Ґете "Нічна пісня подорожнього"? (та інші запитання)
Узнать, для воли иль тюрьмы
На этот свет родимся мы.
Вражає сміливість Мцирі, наче проявляється те, що було закладено в людину при народженні. Наодинці із страшенною грозою, на самотинні у горах, уночі, він радіє із стихій:
О, я как брат
Обняться с бурей был бы рад! Глазами тучи я следил,
Рукою молнии ловил...
Після "дружбы краткой, но живой, / Меж бурным сердцем и грозой", після розуміння стихій і прийняття ними до свого середовища ніщо не може спинити юнака на шляху до рідної землі. Зустрівши могутнього барса, беззбройний, він доводить — і передусім, самому собі,
Что быть бы мог в краю отцов
Не из последних удальцов.
Здавалося б, немає таких перешкод, що не міг би здолати герой Лермонтова. Крім тієї єдиної, що закладена в ньому самому: вирослий і вихований не на батьківщині, не за її законами і традиціями, Мцирі раптом розуміє, що завжди буде чужий. І він перестає боротися, бо як же боротися із самим собою? Зникає мета життя, залишається лише незадоволеність долею і самотність.
Пам'ятаєте інші лермонтовські рядки:
На севере диком стоит одиноко
На голой вершине сосна...
...Одиноко
Он стоит, задумался глубоко
И тихонько плачет он в пустыне...
...Дубовый листок оторвался от ветки родимой.
Здавалося б, глухий кут, кінець.
Але за що я поважаю героїв Лермонтова і особливо Мцирі? Вони не погоджуються з поразкою, вони, навіть вмираючи, продовжують чинити, хоч пасивний, опір. Втративши останню надію, Мцирі не повертається до монастиря, до єдиних людей, що цікавилися ним, турбувалися про нього.
"Так я найден и поднят был", — ні краплини волі, власної свідомості не чути в цих словах, бо дух його, палкий, волелюбний, досі живе в милій серцю країні, де цінують мужність і відданість, де височать над бурями й грозами гори, де люди у випробуваннях вищі й міцніші за бурі й грози і ладні помірятися з ними силами.