Лермонтов Михайло Юрійович

Життя та творчість

  • Лермонтов Михайло Юрійович
  • Лермонтов Михайло Юрійович
  • Лермонтов Михайло Юрійович
  • Лермонтов Михайло Юрійович

БІОГРАФІЯ М. ЛЕРМОНТОВА

Михаїл Юрійович Лєрмонтов народився в Москві в ніч з 2 на З жовтня 1814 р. Російська гілка роду Лєрмонтових веде свій початок від Георга Лермонта, вихідця з Шотландії. Прізвище Lermont носить також легендарний шотландський поет-пророк ХІІІ ст; йому присвячена балада Вальтера Скотта "Thomas the Rymer", що розповідає про те, як Томас був викрадений в царство фей і там отримав віщий дар. Юна фантазія Лєрмонтова коливається між цим чарівним переказом про родоначальника-шотландця й іншим — про спорідненість з іспанським герцогом Лерма. Він називає Шотландію "своєю", вважає себе "останнім нащадком відважних бійців", але в той же час підписується в листах M. Lerma, захоплюється сюжетами з іспанського життя й історії (перші нариси "Демона", драма "Іспанці") і навіть малює портрет свого уявного іспанського предка.

У пізніших поколіннях рід Лєрмонтових вважався вже занепа-лим; батько його, Юрій Петрович, був піхотним капітаном у відставці. За словами близьких людей, які знали його, це був чудовий красень, з доброю і чуйною душею, але вкрай легковажний і нестриманий. Маєток його — Кропотівка, Єфремовського повіту Тульської губернії — знаходився по сусідству з маєтком Василь-євським, що належав Єлизаветі Олексіївні Арсеньєвій, уродженій Столипіній. Краса і столичний лиск Юрія Петровича полонили єдину дочку Арсеньєвої, нервову і романтичну Марію Михайлівну. Незважаючи на протести своєї гордої матері, вона незабаром стала дружиною небагатого "армійського офіцера".

Сімейне їхнє щастя продовжувалося, мабуть, дуже недовго. Постійно хворіючи, мати Лєрмонтова померла навесні 1817 р. "У сльозах згасла моя мати", — говорив Лєрмонтов і пам'ятав, як вона співала над ним колискові. Бабуся Лєрмонтова, Арсеньєва, перенесла на онука всю свою любов до померлої дочки і сильно до нього прив'язалася, але гірше почала ставитися до зятя. Розбрати між ними набули такого загостреного характеру, що вже на 9-й день після смерті дружини Юрій Петрович змушений був покинути сина і виїхати у свій маєток. Він лише зрідка з'являвся в будинку тещі, щоразу лякаючи її своїм наміром забрати сина до себе. До самої його смерті тривала ця взаємна ворожнеча, і дитині вона заподіяла дуже багато страждань. Лєрмонтов усвідомлював всю неприродність свого становища і весь час мучився в коливаннях між батьком і бабусею.

Арсеньєва переїхала разом з онуком у маєток "Тархани" у Пензенській губернії, де і протікало все дитинство поета. Оточений любов'ю і турботами, він, проте, вже в ранні роки не знає радості і занурюється у власний світ мрії і смутку. Тут позначився, мабуть, і вплив перенесеної ним важкої хвороби, яка надовго прикувала юнака до ліжка і привчила до самотності. Він почуває себе самотнім серед людей і в той же час чекає на "рідну душу", таку ж самотню.

Коли хлопчику було 10 років, його повезли на Кавказ, на води. Тут він зустрів дівчинку років 9-ти і вперше пізнав почуття кохання, яке поєдналося з першими враженнями від Кавказу, який він вважає своєю поетичною батьківщиною. Першими вчителями Лєрмонтова були якийсь біглий грек, домашній лікар Ансельм Ле-віс, полонений офіцер Наполеонівської гвардії, француз Капе та французький емігрант Шандро. Останнього змінив англієць Вінд-сон, який познайомив Лєрмонтова з англійською літературою, зокрема з творчістю Байрона.

У 1828 р. Михаїл вступає в Благородний пансіон Московського університету, де пробув близько двох років. Тут виховували інтерес до літератури, учні укладали рукописні журнали. В одному з них — "Утренней Заре" — Лєрмонтов був головним співробітником і помістив свою першу поему — "Індіанка".

З російських письменників найбільший вплив справив на нього Пушкін, перед яким він схиляв голову все життя, а з іноземних — Шіллер, особливо своїми першими трагедіями.

Навесні 1810 р. Благородний пансіон перетворюється в гімназію, і Лєрмонтов залишає його. Цього ж літа виникає серйозний інтерес Лєрмонтова до особи і поезії Байрона, якого поет все життя "досягти б хотів". Йому приємно думати, що у них "одна душа, одні й ті самі муки"; йому пристрасно хочеться, аби й "однакова була доля".

Восени 1830 р. Лєрмонтов вступає до Московського університету на "етично-політичне відділення", де провчився менше двох років. Професори, пам'ятаючи його зухвалі витівки, зрізали його на громадських іспитах. Він не захотів залишитися на другий рік на тому ж курсі і переїхав до Петербурга разом із бабусею. Незадовго до цього помер його батько.

У Петербурзький університет Лєрмонтов не потрапив і, за порадою свого друга Столипіна, вирішив вступити в школу гвардійських юнкерів і підпрапорщиків, куди і був зарахований наказом від 10 листопада 1832 р. "спочатку унтер-офіцером, потім юнкером". Майже в один час із ним вступив у школу і його майбутній вбивця, М. Мартинов.

Лєрмонтов пробув в школі "два страшних роки", як він сам висловився. Земна стихія його натури отримала на якийсь час повну перемогу над іншою, кращою частиною його душі, і він з головою поринув у "розгул", що панував у школі. Про цей час його родич Шан-Гирей писав: "Здібності свої до малювання і поетичний талант Лєрмонтов обернув на карикатури, епіграми і різні незручні у пресі твори, що поміщалися у видаваному в школі рукописному ілюстрованому журналі, а деякі з них ходили по руках окремими випусками". Йому загрожувала повна етична загибель, але він зумів і тут зберегти свої творчі сили. У години роздумів, приховуючи свої серйозні літературні задуми навіть від друзів, поет "вирушав у віддалені класні кімнати, вечорами порожні, і там сам просиджував довго і писав до пізньої ночі".

Після закінчення школи (22 листопада 1834 р.) корнетом лейб-гвардії гусарського полку Лєрмонтов поселяється зі своїм другом Столипіним у Царському Селі, продовжуючи вести колишній спосіб життя. Він робиться "душею товариства молодих людей вищого світу, заводієм у бесідах, буває у світі, де бавиться тим, що зводить з розуму жінок, розстроює партії", для чого "розігрує з себе закоханого протягом декількох днів".

До 1835 р. відноситься і перша поява творів Лєрмонтова у пресі. Доти він був відомий, як поет, лише в офіцерських і світських колах. Один із його товаришів, без його відома, забрав у нього повість "Хаджі-абрек" і віддав її в "Бібліотеку для Читання". Лєрмонтов залишився цим дуже незадоволений. Повість мала успіх, але Михаїл Юрійович довго ще не хотів друкувати своїх віршів.

Смерть О. Пушкіна показала Лєрмонтова російському суспільству у всій потужності його геніального таланту. Поет хворів, коли рознеслася по місту звістка про цю страшну подію. До нього доходили різні чутки; деякі, "особливо пані, виправдовували противника Пушкіна", знаходячи, що "Пушкін не мав права вимагати кохання від дружини своєї, тому що був ревнивий, негарний собою". Обурення охопило поета, і він вилив його на папір. Вірш поширювався у списках, викликав захват, а у вищому суспільстві — обурення. Коли Столипін почав при Лєрмонтові засуджувати Пушкіна, доводячи, що Дантес інакше вчинити не міг, Лєрмонтов вмить перервав розмову і в пориві гніву написав пристрасний виклик "гордовитим нащадкам". Вірш сприйняли як "заклик до революції"; відкрили справу, і вже через декілька днів (25 лютого), по Високому велінню, Лєрмонтов був переведений у Нижньогородський драгунський полк, що діяв на Кавказі.

Поет вирушав у вигнання, супроводжуваний загальними співчуттями; на нього дивилися як на жертву, яка безневинно постраждала. Кавказ відродив Лєрмонтова, дав йому заспокоїтися, на якийсь час прийти в досить стійку рівновагу. Починають намічатися проблиски нової тенденції в його творчості, яка виявилася в його "Пісні про царя Івана Васильовича..." (закінченій на Кавказі), і в таких віршах, як "Я, мати Божа..." і "Коли хвилюється злотоколоса нива".

Завдяки зв'язкам бабусі, 11 жовтня 1837 р. вийшов наказ про переведення Лєрмонтова в лейб-гвардії Гродненський гусарський полк, що стояв тоді в Новгороді. Неохоче розлучався Лєрмонтов із Кавказом і подумував навіть про відставку. Він зволікав із від'їздом і кінець року провів у Ставрополі, де перезнайомився з декабристами, які були там, у тому числі з князем Олександром Івановичем Одоєвським, з яким близько зійшовся.

На початку січня 1838 р. поет приїхав до Петербурга і пробув тут до середини лютого, після цього поїхав у полк, але там прослужив менше двох місяців: 9 квітня він був переведений у свій колишній лейб-гвардії Гусарський полк. Лєрмонтов повертається у "великий світ", знову грає в ньому роль "лева": на нього звертають увагу всі салонові дами — "любительки знаменитостей і героїв". Але він вже не колишній і дуже скоро починає обтяжуватися цим життям; його не задовольняють ні військова служба, ні світські і літературні салони, і він то проситься у відпустку, то мріє про повернення на Кавказ. "Яка він навіжена, запальна людина, — пише про нього А. Ф. Смирнова, — напевно закінчить катастрофою... Він відрізняється неможливою зухвалістю. Він гине від нудьги, обурюється власною легковажністю, але в той же час не володіє сильним характером, аби вирватися з цього середовища. Це — дивна натура".

На балу у графині Лаваль (16 лютого) сталося у нього зіткнення з сином французького посланця Варантом. У результаті — дуель, яка закінчилася щасливо, але привела Лєрмонтова на гауптвахту під арешт, а потім у Тенгинський піхотний полк на Кавказі.

Під час арешту Лєрмонтова відвідав В. Бєлінський, з яким познайомилися ще влітку 1837 р. у П'ятигорську. Але тоді у Бєлінського залишилося про Лєрмонтова неприємне враження як про людину вкрай порожню і вульгарну. Цього разу Бєлінський прийшов у захват "і від особистості і від художніх переконань поета". Лєрмонтов зняв свою маску, представ самим собою, і в словах його відчулося "стільки істини, глибини і простоти".

У цей період петербурзького життя поет написав останній, п'ятий, нарис "Демона" (перші чотири — 1829,1830,1831 і 1833 рр.), "Мцирі", "Казку для дітей", "Героя нашого часу"; вірші "Дума", "В хвилину життя важку", "Три пальми", "Дари Терека" й ін.

Удень від'їзду з Санкт-Петербурга Лєрмонтов був у Карамзіних. Стоячи біля вікна і милуючись хмарами, що пливли над Літнім садом і Невою, він написав свій знаменитий вірш "Хмари".

1 2 3