Печорін як представник "зайвих людей" (За романом М. Ю. Лермонтова "Герой нашого часу")

Герой нашего времени... зто портрет, составленньй из пороков всего нашего поколения в полном их развитии.

М. Ю. Лермонтов

У романі М. Ю. Лермонтова "Герой нашого часу" вирішується злободенна проблема: чому люди розумні й енергійні не знаходять застосування своїм незвичайним здібностям і в'януть без боротьби на самому початку життєвого шляху? На це питання М. Ю. Лермонтов відповідає історією життя Печоріна, молодої людини, що належить до покоління 30-х років XIX ст. В образі Печоріна автор дав не портрет однієї людини, а художній тип, що увібрав у собі риси цілого покоління молодих людей початку століття.

Таких людей, як Печорін, у дворянському суспільстві миколаївської Росії зустрічалося небагато. Проте в цій своєрідній, винятково обдарованій людині М. Лермонтов показав типового дворянина трагічного періоду російського громадського життя, що настав після придушення повстання декабристів. Печорін — жертва свого часу. Але чи виправдує автор його вчинки, його настроєність? У безсонну ніч, напередодні дуелі з Грушницьким, герой роману ніби підбиває підсумок прожитого життя. І доходить висновку, що він "утратив навіки пломінь благородних прагнень — кращий цвіт життя".

Сумні і важкі визнання! Те, що ми дізнаємося про Печоріна з його щоденника, із розповідей інших дійових осіб, викликає до нього подвійне ставлення. Ми не можемо не засуджувати Печоріна за його ставлення до Бели, до княжни Мері, до Віри, до доброго Максима Максимовича. Але ми не можемо йому не співчувати, коли він уїдливо висміює аристократичне "водяне товариство", викриває підступність Грушницького і його приятелів. Ми не можемо не бачити, що Печорін на голову вище оточуючих його людей, що він розумний, освічений, талановитий. Але в той же час нас відштовхує байдужість Печоріна до людей, його нездатність на справжнє кохання, дружбу. Печорін захоплює нас спрагою життя, прагненням до кращого, умінням критично оцінити свої вчинки. Однак глибоко несимпатичний герой своєю "жалюгідністю дій", марною розтратою сил. Цю суперечливість характеру помічає в собі сам Печорін: "В мені дві людини: одна живе у повному розумінні цього слова, інша мислить і судить її..."

При всій відмінності зовнішнього образу і розходженні характерів і Онєгін із роману О. С. Пушкіна, і герой комедії О. С. Грибоєдова "Горе від розуму" Чацький, і лермонтовський Печорін належать до типу "зайвих людей", тобто таких людей, для яких в оточуючому їх суспільстві не знаходилося ні місця, ні справи. Щоб ясніше показати благородні почуття і прагнення Чацького, Грибоєдов поставив поруч із ним підлабузника Молчаліна. Лермонтов протиставив Печоріну, який страждає, Грушницького, котрий піклується тільки про те, щоб "стати героєм роману", намагається "зробити ефект". Печорін самотній серед таких людей, як Грушницький, які у молодості розігрують розчарованих, а на старість "робляться або мирними поміщиками, або п'яницями, іноді — тим і іншим".

Вольова натура героя тягне його до діяльності, до боротьби. Але Печорін морально не готовий ще до того, щоб повстати проти основ світського товариства, що укладалися століттями. М. Лермонтов показує, що його герой веде запеклу боротьбу з окремими особами, які зустрічаються на його шляху. Ця боротьба в основі своїй дріб'язкова, безцільна і безперспективна. Таким чином, високі поривання герой розмінює на звичайні побутові сварки, не досягаючи цим нічого, а тільки ще більше розгублюючись перед обличчям страшного і жорстокого світу. Коли Печорін "із суворістю судді і громадянина" оцінює свої вчинки, позбавлені глибокого змісту, то сам доходить сумного висновку: "У цій даремній боротьбі я виснажив і запал душі, і сталість волі, необхідної для справжнього життя".

Але Печорін не народився "моральним калікою". Природа дала йому і глибокий, гострий розум, і добре, чуйне серце. Він здатний до благородних поривів і гуманних вчинків. Непідробне глибоке почуття героя до Віри. Його зачерствіле серце гаряче кохає і палко відгукується на щиросердечні пориви цієї жінки. Віра стала для нього "дорожча за все на світі, дорожча за життя, честь, щастя". Як божевільний, мчить він на змиленому коні за Вірою. Коли загнаний кінь впав на землю, Печорін, який не здригнувся під дулом пістолета, "упав на мокру траву і, як дитина, заплакав". Зникла остання надія героя знайти світлий ідеал у житті. Усі прекрасні поривання задихнулися під попелом зневіри й цинізму.

Хто ж винен у тому, що прекрасні нахили Печоріна загинули? Чому він став зайвою людиною? У цьому винне суспільство, винні соціальні умови, у яких виховувався і жив герой.

Печорін не раз говорив про те, що в суспільстві, у якому він живе, немає ні безкорисливого кохання, ні щирої дружби, ні справедливих, гуманних відносин між людьми, ні осмисленої громадської діяльності. Отже, незважаючи на всі його прагнення, на всю глибину розуміння несправедливості існуючих суспільних відносин, герой не мав на що обіпертися в своєму бажанні протистояти йому. Єдиною його зброєю став цинізм, який врешті знищив і його самого.