Від "зачумленості" до єднання спільноти (за романом А. Камю "Чума")

На мою думку, Альбер Камю належить до тих письменників, яких треба читати, приготувавшись заздалегідь, налаштувавшись внутрішньо на серйозне філософське осмислення. І нехай не вводить читача в оману легкий і доступний виклад думок письменника,, трохи іронічний, трохи гумористичний. За цим криється така глибина філософії буття, що відразу віриш в унікальність особистості А. Камю. Його проза не просто балансує на межі між літературою і філософією, а однаковою мірою стосується і літератури, і філософії. А такі твори, як показав час, не піддаються ні моральному, ні стилістичному старінню.

Багато філософських роздумів закладено в романі "Чума". Маленьке містечко Оран на алжирському узбережжі — це лише крихта глобального світу, а епідемія чуми, що охопила містечко, — це лише різновид випробування, яке може підготувати доля людській спільноті й у більш глобальних розмірах. Всі ми заручники долі: радіємо, сміємося, втішаємося дрібницями, не відаючи, що на нас чекає завтра і які можливі перешкоди належить подолати людині, щоб не зламатися, не втратити своєї гідності чи просто — не збожеволіти. Хроніка чуми в Орані — це еволюція непідготовленої розрізненої громади глухого містечка перед лицем страшної епідемії.

На початку роману Камю зображує Оран як бридке містечко без голубів, без дерев і без садів. Люди тут працюють багато, а потім гають час, що лишився їм на життя. Вони і не здогадуються про існування чогось іншого. Автор зазначає: "Найзручніший спосіб познайомитися з містом — це спробувати дізнатися, як тут працюють, як тут люблять і як тут помирають".

В епіцентрі чуми опинилися як місцеві мешканці, так і заїжджі гості — журналіст Рамбер та Жан Тарру. Якщо журналіст спочатку й намагався у паніці покинути місто, а потім відмовився від свого наміру, то Жан Тарру від початку поширення хвороби взявся до створення санітарних дружин. Місцеві мешканці теж поводилися неоднозначно. Від сонної байдужості і зачумленості атмосфера в місті змінилася. У ньому оселився переляк. Люди в паніці спробували втекти, обдуривши військові кордони, кожна смерть викликала жах. Лікарі на чолі з доктором Ріє спочатку пробували боротися з чумою, а згодом лише ізолювали членів родини від хворого. Однак і за цих обставин доктор Кастель не покладаючи рук працював над новою сироваткою, яку випробували за декілька місяців. Спочатку проповіді священика вселяли жах і покору, а потім люди почали замислюватися, чи не завелику кару наслав на них Бог. Ріє у розпачі з докором сказав священику, коли помер маленький хлопчик: "У цього ж, сподіваюсь, не було гріхів — ви самі це прекрасно знаєте!" Священик не знайшов інших слів, як сказати: "Може, ми маємо любити те, чого не можемо пояснити розумом". Символічна і його смерть: священик помер без ознак чуми.

Так страшне лихо примусило переглянути деякі загальнолюдські цінності. Декого ці події наштовхнули на філософські роздуми. Тарру якось розповів доктору Ріє, що він уже пережив у своєму житті чуму (під чумою він мав на увазі значно ширше поняття): "Одного разу в Угорщині я побачив, як розстрілюють людину, відтоді я почав погано спати. Ось тоді я зрозумів, що і сам засудив на смерть тисячі людей, схвалюючи дії і принципи, які потягнуть їх за собою. Проте я заперечував, що головні зачумлені — це ті, що напинають на себе мантії. Відтоді я змінився. Уже давно мені соромно. І в цьому світі годі кроку ступити, не ризикуючи заподіяти комусь смерть. Ось чому я вирішив відкинути все, що хоча б віддалено, з добрих чи лихих намірів, виправдовує вбивство. Ця чума не принесла мені нічого нового, крім розуміння, що треба боротися з нею пліч-о-пліч з вами".

Чума, як і будь-яке інше лихо, об'єднало людей. Згуртованість вселяла в мешканців містечка оптимізм, будила в серці надію. Однак свого апогею чума і розлука досягли лише тоді, коли епідемія залишилася позаду і в період радісного піднесення люди рахували свої особисті втрати. Та на всіх майданах танцювали, били дзвони, по церквах правили подячні молебні, кав'ярні були переповнені. Ту рівність, якої не домоглася нависла над містом смерть, дало щастя визволення, дарма що всього на кілька годин.

Життя у Камю позбавлене будь-яких прикрас. Хоробрий рятувальник і філософ Тарру помер, мабуть, останнім у місті, коли чума уже відступила.

Провідна думка хроніки чуми в Орані міститься наприкінці роману. Автор хроніки доктор Ріє, спостерігаючи загальне піднесення настроїв у місті, де чума залишилася позаду, розмірковує над сенсом життя. Дослухаючись до радісних криків, що долинали з центру міста, Ріє згадав, що будь-яка радість — під загрозою. Бо він знав те, чого не відала ця щаслива юрма і про що можна прочитати в книжках: бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями може дрімати вона десь у закутку, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста.