У романі В. Гюго "Собор Паризької Богоматері" хвилююча розповідь про Париж XV століття переплітається з трагічною історією дівчини, яка виросла серед циган і міської бідноти — прекрасної та нещасної Есмеральди. Чарівний образ, створений уявою автора, розкривається у протиставленні його іншим контрастним образам. Так, Есмеральда у своїй красі та легкості протипоставлена з одного боку похмурому фанатику Клоду Фролло, з іншого — потворному горбаню Квазімодо. Контраст поглиблюється, коли доходить до взаємин, до самої дії: Клод Фролло, перейнятий богословською вченістю, усунутий від світу, від радощів плоті, виявляється одержимим шаленою, тваринною пристрастю до Есмеральди, а забитий, зовні потворний Квазімодо, навпаки, весь прояснений безкорисливим і відданим коханням до юної дівчини. На тому ж контрасті базуються і взаємини Есмеральди й Феба, тільки протипоставлені тут не фізично прекрасне і фізично потворне, а прекрасне і потворне духовного світу героїв — глибина, ніжність і тонкість почуттів Есмеральди та незначність, вульгарність почуттів фатуватого дворянина Феба.
Образи-символи, створені Гюго, реалістичні. Есмеральда, на думку Гренгуара, — чарівна істота. Спочатку вона здається йому неземною істотою — "німфою", "саламандрою", "богинею", "вакханкою з гори Менад", але він розуміє, що перед ним юна дівчина, дитя природи, дитя циганського народу, яке любить танці, шум, життя під відкритим небом. Вона ще зовсім юна, наївна, і зовсім не знає життя. З усіх країн, де побувала молода дівчина, вона винесла уривки дивних мов, іноземні пісні та поняття. Жителі тих кварталів, які вона відвідує, люблять її за життєрадісність, за танці й пісні.
- "Собор Паризької Богоматері" (повний текст)
- "Собор Паризької Богоматері" (скорочено)
- Як зародилося кохання Квазімодо? У яких випадках горбань ризикує життям заради Есмеральди? Чи виконав Квазімодо прохання Есмеральди покликати до неї Феба? Чому він збрехав дівчині, що не дочекався його? Про що свідчить помста Квазімодо священнику? Як склалася доля героя після страти Есмеральди? (та інші запитання)
Перша зустріч з Есмеральдою справляє незабутнє враження: "Вона була невисокою на зріст, але здавалася високою — таким струнким був її тонкий стан. Вона була смаглявою, але не важко було здогадатися, що вдень її шкіра відливала тим чудесним золотавим відтінком, який є у андалузок і римлянок... Дівчина танцювала, пурхала, кружляла на недбало кинутому їй під ноги старому перському килимі, і кожного разу, коли її сяюче личко з'являлося перед вами, погляд її великих чорних очей засліплював вас, немов блискавка... Тоненька, тендітна, з оголеними плечима і стрункими ніжками, які зрідка миготіли з-під спіднички, чорноволоса, швидка, як оса, у золотавому корсажі, який щільно облягав її талію, у строкатому платті, яке роздувалось, сяючи очима, вона справді здавалася неземною істотою". Такою ми бачимо Есмеральду.
Есмеральда — опоетизована душа народу, її образ майже символічний; але вся його умовність знімається реалістично конкретними рисами наївності, безпосередності і простоти. Трагічна доля Есмеральди цілком можлива у даних історичних умовах: доля дівчини з народу.
Лише в передостанніх частинах роману виявляється, що пророцтво циганки справдилося. Добра циганка, яка виховала Есмеральду і піклувалася про неї, наче годувальниця, мала рацію, запевняючи, що ладанка, яку дівчина завжди тримає при собі, допоможе їй відшукати матір. Як прикро, що обидві жінки гинуть, у найщасливішу мить свого життя, коли доля нарешті об'єднала їх.
Гюго наділяє цю свою героїню всіма кращими рисами, властивими представникам народу: красою, ніжністю, добротою, милосердям, простодушністю й наївністю, непідкупністю й вірністю. На жаль, у жорстокий час, серед жорстоких людей усі ці якості були скоріше недоліками, ставали на заваді безтурботному щасливому життю: доброта, наївність і щиросердність не допомагали вижити у світі злості й користі.
Квазімодо, що зумів перетворити собор на "вбивцю" архідиякона, раніше за допомогою того ж собору — своєї невід'ємної "частини" — намагався врятувати циганку, укравши її з місця страти й використовуючи келію собору як притулок, тобто місце, де переслідувані законом і владою злочинці були недоступні для своїх переслідувачів. Він намагався укрити Есмеральду за священними стінами притулку, де присуджені на смерть були недоторканні. Однак зла воля людей виявилася сильнішою, і камені собору Богоматері не врятували життя Есмеральди.