Духовна краса Квазімодо (за романом В. Гюго "Собор Паризької Богоматері") (2 варіант)

Що врятує наш світ? Безперечно, краса. Краса — сила, що зачаровує, розбурхує почуття, очищує. Краса — це своєрідний поштовх для розвитку, прогресу. Ми усвідомлюємо, яку важливу роль виконує краса у людському житті, проте не завжди можемо точно визначити, а що таке краса? Що є ідеалом для людини? Яку людину можна назвати красивою? Відповіді на ці питання ми можемо знайти у романі В. Гюго " Собор Паризької Богоматері ".

Звісно, підхід письменника до вирішення проблеми суб'єктивний, але основні тези, на мій погляд, близькі кожному, хто називає себе людиною. Ідеалом краси, як це не дивно, стає один з найпотворніших фізично героїв — Квазімодо. Навіть в імені героя підкреслюється, що він не справжня людина, а так, подоба людини. В перекладі з латинської мови слово "квазімодо" означає "ніби, майже". Наприкінці твору Квазімодо стає прекрасним, тому що пізнає добро, приймає у своє серце добро і дарує добро іншим.

Побудовано твір на основі протиставлень, антитез, в першу чергу, на рівні персонажів. Цей прийом допомагає розкрити якнайточніше характер героїв. На початку твору розподіл позитивних і негативних персонажів відрізняється від того, який ми маємо у фіналі. Квазімодо перемагає на виборах папи блазнів завдяки своєму жахливому обличчю, яке звичайній людині видавалося дуже дотепною гримасою.

Не тільки обличчя, але й вся постать велетня здавалася потворною гримасою: "Величезна голова, вкрита рудою щетиною; між плечима — здоровенний горб, а другий, такий же на грудях; дивовижна будова стегон і ніг, настільки вигнутих, що вони сходилися тільки в колінах і були схожі на два серпи, з'єднані ручками; широкі ступні, потворні руки". Автор зазначає, що ця потворність доповнювалася якимось грізним виразом сили, спритності та відваги, що аж ніяк не узгоджувалося із загальноприйнятими канонами, оскільки споконвічно краса і сила були наслідком гармонії.

Обрання Квазімодо папою блазнів було найвищим його досягненням у суспільстві людей. З дитинства він знав тільки страждання,, жорстокість образи. Із народження його називали "маленьким страховиськом", а не дитиною. Жоден не міг назвати людським малюком незграбну і дуже рухливу брилу: "око плакало, рот горлав, зуби, здавалося, тільки й чекали, щоб укусити, — усе це разом борсалося в торбині, збуджуючи подив і острах натовпу, що дедалі зростав". А тепер люди визнали його існування; вони сміялись, вони возвеличували його потворність: "Це ж Квазімодо, дзвонар! Це Квазімодо, горбань із Собору Паризької Богоматері! Квазімодо одноокий! Квазімодо кривоногий! Слава! Слава!"

Уявляючи середньовічні закони, дивуєшся, як взагалі таке страховисько, породження диявола виросло. Адже від народження інвалід у середньовічному суспільстві був приречений на смерть. Доля дуже поблажливо поставилася до горбаня. Дитину захистив священик Клод Фролло, який за свій гуманний вчинок відразу ж був названий чорнокнижником.

Клод Фролло був незвичайною людиною. Від народження батьки визначили для нього духовну кар'єру. Його навчили читати латинські книги, опускати очі додолу й говорити притишеним голосом. Самого хлопчика, скоріше за все, приваблювала не стільки кар'єра священика, скільки здобуття нових знань. Сумовитий, спокійний, серйозний Клод вчився із запалом і швидко засвоював знання. Потреба нових знань була справжньою гарячкою, яка зачинила перед Клодом двері у реальне життя. Тільки у дев'ятнадцять років Клод побачив, що наука не спроможна захистити його від дійсності. Він став сиротою. І тут Клод познайомився з іншою потребою своєї душі: людина потребує тепла, життя без ніжності й любові — "це просто бездушний, скрипучий механізм". Усе своє невитрачене душевне тепло, ніжність, любов молодий вчений дарує своєму молодшому брату.

Коли Клод вперше побачив жалюгідного Квазімодо, він відразу ж уявив на його місці свого улюбленого брата. Якщо б не було на світі доброго старшого брата, молодший міг так само опинитися на настилі для підкидьків. І тоді Клод вирішив забрати потворного малюка: "з любові до брата він у душі дав собі обітницю виховати цю дитину з тим, щоб цей акт милосердя, вчинений в ім'я маленького брата, був зарахований Жеанові в усіх його майбутніх гріхах". Як бачимо, усиновлення Квазімодо не було актом справжнього чистого гуманізму, а було зроблено заради чогось. Можливо, Квазімодо був дуже вдячний священику, але підсвідомо відчував нещирість свого вихователя.

Саме на цій особливості побудована антитеза Фролло — Квазімодо. Клод Фролло керується розумом. Його розум одержує повну перемогу над серцем, він не здатен на співчуття, жалощі. Кожен вчинок архідиякона продиктований розумом і має на меті якийсь конкретний результат і користь. На відміну від свого названого батька Квазімодо живе серцем. Він ненавидить щиро, на жорстокість відповідає жорстокістю, але тягнеться до світла, добра. Квазімодо і Клод Фролло втілюють два основних людських типи, і тому, мабуть, кохання по-різному впливає на них.

Потяг до Есмеральди пробуджує в Клода Фролло чуттєвість, а це суперечить його світогляду. Він звик до того, що сила розуму перемагала всі обставини. Кохання не піддається впливу розуму. Клод у розпачі, бо вперше у житті він не спроможен підкорити своїй волі своє ж власне серце:" Так, починаючи з того дня, в мені сиділа людина, якої я не знав. Я вдавався до всіх моїх ліків: монастир, вівтар, праця, книги. Все марно!.О, якою порожнечею дзвенить наука, коли ти, сповнений пристрасті, у відчаї б'єшся об неї головою!" Навіть важко оцінити , що більше, кохання чи відмова дівчини, вплинули на Клода Фролло. Так чи інакше, в ньому пробуджується жахливий звір, який готовий зруйнувати все на своєму шляху.

Натомість потворний Квазімодо звик прислухатися до свого серця. Есмеральда допомогла йому, коли, здавалося, весь світ готовий був його принизити. Добрий вчинок дівчини став для Квазімодо "щиросердною подією", яка перевернула його життя.

До зустрічі з Есмеральдою Квазімодо ніби не жив, а перебував у якомусь стані сну. Він бачив перед собою тільки величезну споруду собору, служив їй, і був її частиною. Адже стіни собору захищали його від жорстокості людей. Тепер він побачив інше, і за це інше готовий віддати життя. Протест Квазімодо є протестом безсвідомим, жорстоким, і навіть страшним, але по-своєму красивим. Він тримав на руках напівпритомну дівчину і ніс її так обережно, наче боявся розбити чи зім'яти. Раптом притискав її до своїх незграбних грудей, як свою власність. Дії Квазімодо викликали величезне захоплення в натовпу. Ті, хто нещодавно знущалися над жалюгідною потворою, або побоювалися його фізичної сили, тепер плакали, сміялися, тупотіли від захвату ногами. "Він, цей сирота, цей підкидьок, був чудовим, він відчував себе величним і сильним, він дивився прямо в обличчя цьому суспільству, яке його вигнало і в справи якого він так владно втрутився".

Кохання для Квазімодо стає тою рушійною силою, яка спричинює його духовне пробудження і розвиток. Загибель Квазімодо у фіналі роману на відміну від загибелі Клода Фролло сприймається як своєрідний апофеоз: це подолання потворності тілесної і тріумф краси духу. Отже, справжня людська краса полягає не у гармонійному поєднанні фізичної привабливості та сили. По-справжньому красивою людина стає лише тоді, коли в її серці пробуджується добро і милосердя.