Духовна краса Квазімодо (за романом В. Гюго "Собор Паризької Богоматері")

Творчість прогресивного романтика Віктора Гюго справедливо займає у французькій літературі почесне місце. У своїх творах він звертався безпосередньо до народу, у його середовищі знаходив своїх героїв.

На відміну від героїв літератури XVII та XVIII століть, герої Гюго поєднують у собі суперечливі якості. Широко використовуючи романтичний прийом контрастного зображення, іноді свідомо перебільшуючи, звертаючись до гротеску як до засобу характеротворення, Гюго протиставляє духовне й фізичне в образах своїх персонажів. Саме такий прийом використав письменник, змальовуючи дзвонаря собору Паризької Богоматері горбаня Квазімодо.

Наше знайомство з Квазімодо відбувається 6 січня 1482 року під час події, яка "схвилювала усю паризьку бідноту", у день подвійного свята, яке з найдавніших часів поєднувало в Парижі свято хрещення зі святом блазнів. У цей день на Гревській площі палали вогні, відбувалася церемонія висаджування травневого деревця, у приміщенні Палацу правосуддя давали містерію. Для простого люду найцікавішою подією дня стало обрання "папи блазнів". Серед глядачів знайшлось чимало веселих і відчайдушних претендентів на цю роль, були серед них і настільки потворні, що їхні гримаси викликали гомеричний сміх натовпу, але усі голоси одностайно були віддані Квазімодо.

"Важко описати цей чотиригранний ніс, рот, схожий на підкову, крихітне ліве око, майже закрите щетинистою рудою бровою, у той час як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, обламані криві зуби, які нагадували зубці фортечної стіни, цю потріскану губу, над якою нависав, точно ікло слона, один із зубів, це роздвоєне підборіддя... Але ще складніше описати ту суміш злості, здивування, смутку, які відбивалися на обличчі цієї людини. А тепер спробуйте все це собі уявити разом!" Схвалення було одностайним. Але ж яким було здивування, коли виявилося, що та страшна гримаса була справжнім обличчям нового "папи".

"Величезна голова, вкрита рудою щетиною; величезний горб між лопатками й другий, що врівноважував його, — на грудях; стегна настільки вивихнуті, що ноги його могли сходитися тільки у колінах... широкі ступні, страхітливі руки" доповнювали образ. Але навіть подаючи відразливий портрет свого персонажа, Гюго вже під час цієї першої зустрічі натякає на складність натури Квазімодо: "...незважаючи на потворність, у статурі його було якесь загрозливе втілення сили, спритності та відваги, — незвичайне виключення з того загального правила, яке потребує, щоб сила, подібно до краси, походила з гармонії". Отаким був обраний блазнями "папа". Отаким був Квазімодо, нещасний потворний горбань з душею озлобленої дитини — таємничий і незбагненний дзвонар собору Паризької Богоматері.

Дуже важливим для розуміння образу Квазімодо є його дивовижний зв'язок із собором. От що пише про це сам автор: "Із часом міцні узи зв'язали дзвонаря із собором. Навік усунутий від світу подвійним нещастям, що тяжіло над ним, — темним походженням і фізичним каліцтвом, замкнутий з дитинства в це подвійне непереборне коло, бідолаха звик не помічати нічого, що лежало по той бік священних стін, які притулили його під своїм покровом. У той час, коли він ріс і розвивався, собор Богоматері був для нього то яйцем, то гніздом, то будинком, то батьківщиною, то, нарешті, всесвітом... "

Між цією істотою і собором, безсумнівно, була якась таємнича визначена гармонія. Так, розвиваючись під покровом собору, днюючи й ночуючи в ньому, майже ніколи його не залишаючи й безупинно випробовуючи на собі його таємничий вплив, Квазімодо зрештою став на нього схожий; він немов уріс у будинок, перетворився в одну з його складових частин...

Читаючи роман, ми переконуємось, що собор був для Квазімодо усім — і притулком, і житлом; він захищав горбаня від холоду, від людської злості й жорстокості, він задовольняв потребу знедоленого у спілкуванні: "із крайнім небажанням обертав він свій погляд на людей. Йому цілком достатньо було собору, населеного мармуровими статуями королів, святих, єпископів, які принаймні не сміялися йому в обличчя й дивилися на нього спокійним і доброзичливим поглядом. Лише нове, більш сильне, незнайоме досі почуття, змогло похитнути цей нерозривний, неймовірний зв'язок між людиною й будинком; вивільнити найкращі риси його душі, приховані зовнішньою потворністю. Трапилося це тоді, коли в життя знедоленого ввійшло чудо, втілене в образі безневинному й прекрасному. Ім'я тому чуду — Есмеральда".

Горбатий дзвонар собору Паризької Богоматері виявився здатним на любов, по-дитячому прекрасну й піднесену. Співчуваючи Квазімодо в його почутті до Есмеральди, ми вже не помічаємо його фізичного каліцтва і захоплюємось його щиросердною красою. Навіть після смерті Квазімодо залишився з Есмеральдою: через півтора чи два роки після описуваних у творі подій у склепі Монфокона було знайдено "два скелети, з яких один, здавалось, стискав інший у своїх обіймах.

Один скелет належав жінці, він зберіг на собі ще деякі обривки колись білого одягу і намисто навколо шиї із зерен лавра, з невеликою шовковою ладанкою, прикрашеною зеленими намистинками, відкритою і порожньою... Другий скелет, який міцно обіймав перший, був скелетом чоловіка".

Кохання перетворило сутність цієї "майже" людини ("квазімодо" у перекладі з латинської означає "нібито", "майже"), і він виявився здатним не тільки розібратися у конфлікті Есмеральди та Клода Фролло, не тільки вирвати з рук "правосуддя" чарівну танцюристку, але й зважитися на вбивство її переслідувача Фролло, свого названого батька.

Таким чином, за допомогою образу Квазімодо в романі вирішується тема історичного прогресу. Цей прогрес веде до торжества більш гуманної моралі, а в більш узагальненому значенні — до зміни символічної "кам'яної книги середньовіччя", втіленої в образі собору книгою друкованою.

Квазімодо неодноразово ставав жертвою людської жорстокості. Які причини призвели до цього — епоха, соціальне становище героя? Питання залишаються без відповіді. Дзвонар-горбань символізує собою велетенську, народну міць. Незважаючи на зовнішнє каліцтво, у ньому зосереджена велика страшна сила, внутрішня велич, моральна правота, завдяки якій він виступає символом величі народної душі, втіленням її гуманних поривань і прагнень.