Омар Хайям — неперевершений майстер рубаї (2 варіант)

Шкільний твір

"Захід є Захід, а Схід — це Схід, і разом їм не зійтись", — так писав колись відомий англійський поет Рєдьярд Кіплінг, автор славнозвісного оповідання "Мауглі". Дійсно, дл'я європейця Схід — це загадкова, барвиста, яскрава країна. Схід — це Аладін зі своєю лампою, старий Хотабич, Сіндбад-мореплавець, Алі-баба і сорок розбійників. З дитинства ми любимо і знаємо цих героїв, фантастичний, несхожий на наш, світ східної казки. Та подорослішавши, ми відкриваємо для себе світ мусульманського Ренесансу — глибокий, науковий, змістовний, філософський. Яскравим представником його був Омар Хай ям —не тільки, як вважає широкий загал, співець вина і радощів життя, а енциклопедично освічена людина, астроном, математик, фізик, філософ. І поет. На відміну від свого попередника Фірдоусі, який писав двовіршами (бейтами), Хайям створив і відшліфував найскладніший жанр персько-таджи*цької літератури — рубаї. У таких віршах три або навіть чотири рядки римуються між собою. Кожен чотиривірш поета — це маленька поема. Сходознавці-перекладачі об'єднали їх у збірку "Рубайят", що нині відома у всьому світі. Кожен вірш — це своєрідна філософська притча, повчання, відповідь на запитання та проблеми нашого буття. У нашій мові та літературі з ними перегукуються прислів'я та приказки, що теж мають виховний і повчальний зміст.

Серед рубаї Хайяма значне місце посідають вірші про Всесвіт і буття у ньому людини:

Коли у небуття і ймення наше кане,

Не згасне сонечко у світі полум'яне,

Нас не було, та світ не був від того гірший,

Він не погіршає й толі, як нас не стане.

До питання вічності Всесвіту і життя людини у ньому поет підходить по-філософськи, як науковець: "того, що суджено, боятися не треба", але прожити свій недовгий вік треба за законами доброти, любові та людяності.

У деяких віршах поет стверджує, що він — не аскет, не святенник, він — звичайна грішна людина, але, знову ж таки, визнає одну істину:

Хоч я не шліфував покірності перлину, І тягаря гріхів з плечей своїх не скинув.

Все ж не пускаюся я берега надії, Бо тільки істину я визнаю єдину.

Ця істина — пізнання, але чим більше знає людина, тим більше вона переконується у своєму незнанні: "Я знаю, шо нічого я не знаю". Хайям не був кабінетним вченим — інакше як би він міг так образно і яскраво описати насолоди життя — кохання, дружні застілля, прекрасну у всіх проявах природу. А нам він нагадує ще й наших козаків-характерників, бо дуже багато спільного у мові і культурі Сходу і України: навіть смерть свою він зустрічає так, як наш Григорій Сковорода, який так само був Л юдиною і філософом.

Інші варіанти цього твору:

загрузка...