ХАЙЯМ ОМАР
(1048 — 1123 або 1132)
Видатний учений Давньої Персії, поет, математик, астроном, знавець багатьох мов світу.
Кілька сотень рубаї належать його перу. Всесвітню славу східний митець здобув після того, як англійський поет Едвард Фіцджеральд упорядкував його твори, видав їх англійською мовою 1859 року. У збірці було майже сто віршів Омара Хайяма. Поет звертається до вічних питань: сенс людського життя, загадка смерті, кохання, щастя, питання Бога.
Рубаї — чотиривірші філософського або любовного змісту, в яких римуються 1-й, 2-й, та 4-й рядки. У них поет постає абсолютно різним: він то захоплюється Божественним творінням, то заперечує ідею Бога, він говорить про смерть і в той же час заявляє про свою безстрашність перед нею. Омар Хайям оспівує життя у всіх його проявах: щастя, кохання, вино.
Поет стверджує ідею вільної людини, яка живе у гармонії зі світом і дійсністю.
Омар Хайям — неперевершений майстер рубаї
Ми відкриваємо для себе світ мусульманського Ренесансу — глибокий, змістовний, філософський, науковий. Яскравим представником його був Омар Хайям — не тільки, як вважає широкий загал, співець вина і радощів життя, а енциклопедично освічена людина, астроном, математик, фізик, філософ. І — поет. На відміну від свого попередника Фірдоусі, який писав двовіршами (бейтами), Хайям створив і відшліфував найскладніший жанр персько-таджицької літератури — рубаї. У таких віршах три або й чотири рядки римуються між собою. Кожен чотиривірш поета — це маленька поема. Сходознавці-перекладачі об'єднали їх у збірку "Рубайят", що нині відома у всьому світі. Кожен вірш — це своєрідна філософська притча, повчання, відповідь і запитання на проблеми нашого буття.
Серед рубаї Хайяма значне місце займають вірші про Всесвіт і буття в ньому людини:
Коли у небуття і ймення наше кане,
Не згасне сонечко у світі полум'яне,
Нас не було, та світ не був від того гірший,
Він не погіршає й тоді, як нас не стане.
До питання вічності Всесвіту і життя у ньому людини поет підходить філософськи, як науковець: "того, що суджено, боятися не треба", але прожити свій недовгий вік треба за законами доброти, любові та людяності.
У деяких віршах поет стверджує, що він — не аскет, не святенник, що він — звичайна, грішна людина, але, знову-таки, визнає одну істину:
Хоч я не шліфував покірності перлину,
І тягаря гріхів з плечей своїх не скинув,
Все ж не пускаюся я берега надії,
Бо тільки істину я визнаю єдину.
Ця істина — пізнання. Хайям не був кабінетним вченим — інакше як би він так образно і яскраво змалював насолоди життя — кохання, дружні застілля, прекрасну у всіх проявах природу.